Нове українське право

СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ТЕХНІКИ НОРМОПРОЄКТУВАННЯ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ ACQUIS ЄС

Євген Миколайович Бодюл, Оксана Володимирівна Перевертун — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено аналіз сучасних проблем техніки нормопроєктування в Україні в умовах трансформації правової системи, воєнного стану, цифровізації державного управління та євроінтеграції. Здійснено систематизацію теоретичних засад нормопроєктування, розкрито зміст і обов’язкові вимоги до побудови, структури, змісту, мови, стилю та реквізитів нормативно-правових актів відповідно до Закону України «Про правотворчу діяльність».Проаналізовано особливості організаційно-інституційного забезпечення якості нормотворчої діяльності, зокрема роль Міністерства юстиції України та інших суб’єктів у розробці стандартів законодавчої техніки. Особливу увагу приділено порівняльному аналізу української та європейської практики нормопроєктування, зокрема розглянуто досвід країн ЄС (Польща, Німеччина, Франція, Латвія, Хорватія, Італія та інші) щодо уніфікації стандартів, структури й змісту пра- вових актів, порядку внесення змін, використання термінології та процедур публічних консультацій.Виявлено основні проблеми гармонізації національного законодавства з acquis ЄС, зокрема, проблеми термінологічної уніфікації, забезпечення прозорості, системності та якості правового регулювання.У роботі обґрунтовано необхідність удосконалення методичних засад нормопроєктування шляхом імплементації сучасних європейських стандартів, розширення цифрових інструментів аналізу законодавства, підвищення ролі експертного та громадського обговорення. Запропоновано напрями подальших досліджень і практичних рекомендацій, що сприят муть формуванню стабільної, ефективної та прогнозованої правової системи України в умовах інтеграції до європейського правового простору.

КОДИФІКАЦІЯ – ВИД СИСТЕМАТИЗОВАНОЇ ПРАВОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Анатолій Миколайович Колодій, Анатолій Григорович Лапко, Андрій Іванович Хальота — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню кодифікації як важливого виду систематизації правотворчої діяльності в Україні. Автори наголошують на актуальності цього питання у зв’язку з конституційним правом громадян знати свої права та обов’язки, європейським курсом держави, прийняттям Закону України «Про правотворчу діяльність» та необхідністю оновлення застарілих кодифікаційних актів. У статті розкривається сутність систематизації нормативно-правових актів як діяльності з їх упорядкування та удосконалення, зведення у внутрішньо злагоджену систему. Розглядаються три основні види систематизації: інкорпорація, консолідація та кодифікація, кожному з яких дається визначення та характеризуються основні ознаки. Основна увага приділяється кодифікації, яка визначається як спосіб систематизації, що забезпечує системну нормативну регламентацію певної сфери суспільних відносин шляхом видання єдиного, юридично і логічно довершеного акту. Підкреслюється офіційний характер кодифікації та її поділ на загальну, галузеву та спеціальну (інституційну). Автори детально аналізують ознаки кодифікаційної діяльності, серед яких створення нового акта зі змінами, об’єднання положень з різних актів, всебічне врегулювання суспільних відносин, розрахунок на тривалий період дії та найвищий рівень досконалості систематизації. Обґрунтовується необхідність кодифікації для удосконалення нормативної сторони правової системи, забезпечення ефективної реалізації та охорони права. Окремо розглядаються етапи кодифікаційної діяльності, починаючи від відбору актів і закінчуючи їх логічним розміщенням. Наголошується на важливості правильного попереднього відбору актів та проведення їх інвентаризації. Значну частину статті присвячено характеристиці кодифікаційних актів, зокрема кодексів, основ законодавства, статутів, положень та інструкцій, з наведенням конкретних прикладів. Розкриваються особливості предмету та методу регулювання, змісту та структури кодифікаційних актів. У висновку автори підкреслюють, що кодифікація є головним шляхом розвитку права у високорозвинених правових системах, сприяючи підвищенню його рівня, культури та ефективності.

МЕТОДОЛОГО-ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ РЕКОДИФІКАЦІЇ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ: ПРАВОТВОРЧИЙ АСПЕКТ

Ярослав Ярославович Мельник, Оксана Володимирівна Перевертун — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджуються проблеми визначення методолого-правових передумов рекодифікації Цивільного процесуального кодексу України в межах правотворчого аспекту. За результатами дослідження автори приходить до висновків у тому, що рекодфікація законодавства призводить до інституційних та галузевих змін в системі права. З ідеологічної точки зору – змін у філософії світогляду на конкретну процедуру, підходи забезпечення правового регулювання розгляду і вирішення спору судом. Рекодифікація процесуального законодавства, як частина правотворчого процесу, стосується зміни процесуальної форми. Зміна процесуального законодавства має базуватися на певних методолого-правових умовах, які витікають із потреб таких змін. По суті, вони є нічим іншим як наслідками правової системи, яка отримала правову дисфункцію за певних умов. Методолого-правовими передумови рекодифікації цивільного процесуального законодавства в Україні слід визнати: спільні процесуально-правові інститути у двох процесуальних галузях як от цивільний та господарський процес; скасування матеріального права – Господарського кодексу України в наслідок рекодифікації Цивільного кодексу України, в наслідок чого регулятивність процесуальних норм господарського кодексу «просіла», послабилась, втратилась, а правовий зв’язок із цивільним процесом постала до уніфікаційного горизонту; цивільне процесуальне законодавство ЄС має стандарт та практику уніфікації цивільного та господарського процесів у бік цивільного законодавства; зобов’язання України в межах Угоди про асоціацію, який формує відчасти процес адаптації законодавства України до законодавства ЄС; доктринальні аспекти методолого-правової розробки інструментарію в копмпаративістських умовах реалізації судової рекодифікаційної політики; ширше галузеве охоплення цивільним процесом доктринальних напрямків дослідження тощо.

СУТНІСТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ЯК СКЛАДОВОЇ ПРАВОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Надія Василівна Міловська — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті визначено сутність та особливості систематизації законодавства України як складової правотворчої діяльності. Встановлено, що в умовах кількісного збільшення нормативного матеріалу актуальною сьогодні є проблема впорядкування й систематизації законодавства України з метою забезпечення ефективного правового регулювання суспільних відносин, досягнення внутрішньої єдності правових норм, приведення його у відповідність із законодавством Європейського Союзу, адже законодавство не може функціонувати належним чином, якщо воно не є взаємоузгодженою системою, складові частини якої характеризуються тісними взаємозв’язками та ієрархічною будовою. Обґрунтовано, що така властивість законодавства як системність характеризує не лише організованість системи нормативно-правових актів (їх нормативно-правових приписів), визначаючи горизонтальні (координаційні) та вертикальні (субординаційні) взаємозв’язки між нормативно-правовими актами (їх складовими), а, в першу чергу, передбачає цілісність правового регулювання тих чи інших суспільних відносин. Відповідно, знання техніко-юридичних методів досягнення системності законодавства в процесі нормотворчої діяльності органів державної влади, має надзвичайно важливе значення для забезпечення якості законодавства та, як наслідок, його ефективності. У результаті систематизації законодавство стає більш зручним і доступним для користування, сприяє зміцненню законності в регулюванні суспільних відносин. Встановлено, що ознаками систематизації законодавства є те, що вона: 1) являє собою упорядкування нормативно-правових актів різного ієрархічного рівня; 2) стосується нормативних документів у певній сфері суспільних відносин; 3) здійснюється з метою забезпечення ефективного застосування нормативних приписів у правозастосовчій діяльності. З урахуванням відповідних ознак під систематизацією законодавства запропоновано розуміти нормотворчу та / або техніко-юридичну діяльність загальних або спеціальних суб’єктів з метою упорядкування наявних правових приписів, які містяться у законодавчих та підзаконних нормативно-правових актах України, для забезпечення формування ефективної системи законодавства. Зроблено висновок, що у процесі систематизації законодавства України важливим є: здійснення правового моніторингу, тобто аналізу нормативно-правових актів на предмет виявлення в них дублювань, колізій, прогалин; приведення законодавства згідно з нормами проектувальної техніки до належного стану з мінімальним використанням бланкетних та відсильних норм; імплементація норм міжнародних нормативно-правових актів з урахуванням сучасних реалій; новелізація законодавства на основі поєднання теоретичних та практичних надбань та позитивного європейського досвіду.

ПРОПОРЦІЙНІСТЬ У СИСТЕМІ ПРИНЦИПІВ ПРАВОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Олена Олексіївна Томкіна — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена питанню місця пропорційності у системі принципів правотворчої діяльності, що визначені у Законі України «Про правотворчу діяльність» від 24 серпня 2023 р. № 3354-ІХ. У статті відмічається, що принципи правотворчої діяльності є похідними від принципів права, виступають методологічною основою цієї діяльності. Наголошується, що пропорційність – базова засада у правотворчості. Ця засада є константою в європейській стандартизації принципу верховенства права, яка втілена у джерелах європейського права. Підкреслюючи важливість вимог пропорційності для правотворчості, український законодавець виокремив пропорційність у самостійний, відокремлений від верховенства права, принцип. Однак авторкою, з позицій системного підходу, обґрунтовується сумнівність такого відокремлення. Пропорційність має іманентний зв’язок із верховенством права, який має давні історичні корені і міцно закріпився у сучасній науковій думці і практиці. Пропорційність є устійненим складником, органічною властивістю принципу верховенства права, його підпринципом, і через власні вимоги, у тому числі у сфері правотворчості, ретранслює концепт правовладдя. Робиться висновок, що штучне відмежування у законодавчій системі принципів правотворчості пропорційності від верховенства права може спричинити дефект тлумачення обох цих феноменів. Попри власні вимоги пропорційності у правотворчості, самостійність досліджуваного підпринципу є відносною. Пропонується не відмежовувати пропорційність від верховенства права, а навпаки – включити її до останнього. Також відмічається, що передбачена система принципів правотворчої діяльності потребує правок і в частині принципу «необхідності та обґрунтованості», який слід об’єднати із пропорційністю.

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АВТОНОМІЇ ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ ТА ГІДНОСТІ ЗАГИБЛИХ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ У КОНТЕКСТІ ПОСМЕРТНОГО ДОНОРСТВА

Валерія Миколаївна Афтанасів — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджуються правові аспекти посмертного донорства органів загиблих військовослужбовців, зокрема проблемні питання автономії волевиявлення, пропорційності державного регулювання та відповідності трансплантаційного законодавства конституційним принципам. Так, авторка розглядає цінність автономії волевиявлення та людської гідності як основні конституційні принципи, що повинні гарантувати захист особистісних прав і свобод навіть після смерті донора. Аналіз опирається на міжнародні практики нормативного закріплення процедури посмертного донорства, порівняльно-правовий огляд зарубіжного законодавства та доктринальні концепції правового балансу між публічними інтересами та особистими правами. Стаття акцентує увагу на необхідності закріплення механізму прижиттєвого волевиявлення військовослужбовців щодо посмертного донорства та розробки персоналізованих процедур прийняття рішень родичами загиблого у випадках відсутності задокументованої згоди останнього. Разом з тим, запропоновано шляхи вдосконалення відповідного законодавства України щодо регулювання посмертного донорства у реаліях російсько-української війни. Наприкінці зроблено висновок, що окреслені в роботі аспекти є важливими не лише з огляду на стрімкий розвиток трансплантаційної медицини, але й є необхідними задля утвердження усвідомленої шани до честі, волі та гідності Захисників України.

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК АУКЦІОНІВ У ПРОЦЕДУРАХ БАНКРУТСТВА: ВІД “BONORUM VENDITIO” ДО СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОДЕЛІ КОНКУРСНОГО ПРОДАЖУ

Євгеній Віталійович Зимненко — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексне дослідження історичного розвитку правового регулювання продажу майна боржника в межах процедур банкрутства, починаючи від класичного римського права та інституту bonorum venditio до сучасної української моделі. Основна увага приділена аналізу ключових етапів еволюції механізмів реалізації майна боржника, які вплинули на формування підходів до організації аукціонів у процедурах банкрутства. Окремо досліджено історичну еволюцію закладеного в римському праві інституту bonorum venditio з урахуванням особливостей певних епох. Римське право затвердило основні засади примусового продажу майна через процедуру bonorum venditio, яка полягала у реалізації майна боржника на користь кредиторів. Далі, у середньовічній Європі відбувся певний занепад розвитку інституту аукціонів у банкрутстві проте вже у новий час формування систематизованих кодексів та спеціальних законів (зокрема, кодекс Наполеона) закріпило форму аукціону, як основної форми реалізації майна в процедурі банкрутства. Увагу приділено тому, як ці підходи вплинули на формування сучасного українського законодавства про банкрутство, де зберігся принцип обов’язковості відкритих торгів для реалізації майна боржника. У статті наголошено, що еволюція інституту аукціонного продажу в банкрутстві свідчить про безперервність прагнення законодавців різних епох забезпечити баланс між захистом прав кредиторів і боржника з урахуванням певних особливостей такої епохи. Історичний досвід доводить ефективність принципів публічності, відкритості процесу продажу майна, що були збережені й удосконалені в українському праві. Проведене дослідження має практичне значення для розуміння основних принципів та ідеї аукціону з продажу майна боржника у процедурах банкрутства, а також для глибшого розуміння природи аукціонного процесу. Аналіз останніх досліджень і публікацій: На сьогоднішній день тема еволюції продажу майна у справах про банкрутство, не є широко дослідженою в українській науковій літературі. Однак, деякі аспекти цієї теми були висвітлені у роботах вчених, що займаються питаннями продажу майна боржника у справі про банкрутство: Ю. Тюріна, О. Бойко, Р. Поляков.

ОСОБЛИВОСТІ ПРИТЯГНЕННЯ ПРОКУРОРІВ ДО АДМІНІСТРАТИВНОЇ ТА КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Сергій Сергійович Корнющенко — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

Ефективності та законність роботи органів прокуратури має пряму залежність від багатьох чинників, серед яких провідне місце займає дотримання кожним прокурором не лише своїх службових прав та обов’язків, а й дотримання правил прокурорської етики, що становить фундамент їх професійної діяльності. Саме тому вчинення прокурорами адміністративних або кримінальних правопорушень нерозривно пов’язано з дотриманням ними етичних норм поведінки та відіграє базове значення в питанні формування громадської думки та рівня довіри до органів прокуратури в суспільстві. Не зважаючи на стрімкий розвиток України як правової держави та нерушійний шлях до загальноєвропейських стандартів, питання позапроцесуального вливу на прокурорів за допомогою використання механізмів адміністративного чи кримінального провадження залишаються актуальними натепер, що обумовлює необхідність удосконалення законодавчої процедури реалізації гарантії незалежності прокурорів під час адміністративного чи кримінального провадження. В даній науковій статті охарактеризовано особливості адміністративної відповідальності прокурорів та види адміністративних санкцій, що застосовуються у разі визнання винуватими у вчиненні адміністративних правопорушень, акцентовано увагу на особливостях правових наслідків для прокурорів, передбачених спеціалізованим законом, у разі притягнення прокурорів до адміністративної відповідальності. Також, окреслено правові прогалини діючого адміністративного законодавства, що дисонує з дотриманням засади незалежності та безсторонності органів прокуратури, запропоновано певні законодавчі зміни з метою удосконалення процесу розгляду адміністративних проваджень відносно прокурорів в контексті їх процесуального статусу. Окрім цього, в даній науковій статті проведено дослідження проблемних питань реалізації засади незалежності прокурорів, що мають місце під час кримінального провадження, сформовано ключові законодавчі колізії, що сприяють можливості тиску на прокурорів шляхом використання кримінальних процесуальних процедур, запропоновано зміни процесуального законодавства, приведення у відповідальність норм процесуального законодавства, що регулюють початок кримінального провадження до прокурорів, застосування до них заходів забезпечення кримінального провадження.

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ОЦІНКА ПОРУШЕНЬ ПОРЯДКУ ЗБЕРІГАННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ ВІЙСЬКОВОГО МАЙНА В УМОВАХ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ

Роман Петрович Лаврьонов, Аліна Олександрівна Шостак — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексне дослідження кримінально-правових аспектів порушення порядку зберігання та використання військового майна в умовах збройного конфлікту, з урахуванням сучасного стану правозастосовної практики, законодавчих тенденцій та викликів воєнного часу. Обґрунтовано, що в умовах повномасштабної збройної агресії проти України питання правового режиму військового майна набуло критичного значення як елемент забезпечення обороноздатності держави, а також як об’єкт підвищеного кримінально-правового ризику. Виявлено, що значна частина злочинів проти порядку користування та зберігання військового майна класифікується за статтями 410–414 Кримінального кодексу України, однак на практиці їх розмежування із суміжними складами часто викликає труднощі. У статті проведено докладний аналіз типових правопорушень, зокрема самовільного використання техніки, недбалого зберігання боєприпасів, відсутності належного обліку, пошкодження або втрати військового майна внаслідок службової недбалості. Здійснено емпіричний огляд кримінальних проваджень, відкритих за період 2022–2024 років, із використанням матеріалів ДБР, військової прокуратури та відкритих судових рішень. У межах дослідження представлено структурну модель типових напрямів порушень, а також узагальнену таблицю з прикладами діянь, їх кримінально-правовою кваліфікацією та наслідками. Важливе місце у статті займає порівняльно-правовий аналіз підходів до захисту військового майна у країнах-членах НАТО, зокрема у Збройних силах США (UCMJ), Німеччини (Wehrstrafgesetz) та інших. Показано, що у закордонній практиці домінує системність у сфері військового обліку, закріплена на рівні кримінального законодавства та регламентів. Сформульовано низку пропозицій щодо вдосконалення кримінального законодавства України, серед яких: чітке нормативне визначення поняття «військове майно», введення кваліфікуючих ознак для дій, вчинених у зоні бойових дій, розширення диспозицій чинних статей КК України з урахуванням ситуацій надзвичайного характеру, запровадження електронного обліку матеріально-технічних ресурсів. Зроблено висновок про доцільність уніфікації національного законодавства відповідно до стандартів НАТО для підвищення ефективності протидії зазначеним правопорушенням. Дослідження має значення для розробки практичних рекомендацій щодо правової охорони військового майна, удосконалення кримінально-правової кваліфікації злочинів у сфері військової безпеки та підвищення дисциплінарної відповідальності в армії в умовах воєнного стану.

ЗАКОНОДАВЧІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРАЦІ ПРАЦІВНИКІВ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Богдан Юрійович Мірошник — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено системний аналіз законодавчих приписів щодо процесу організації праці працівників в умовах воєнного стану. Обстоюється думка, що Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» містить три групи норм, а саме: перші пов’язані із обмеженням конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на працю, а саме статті 2–5, 9–10, 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»; другі пов’язані із законодавчими особливостями процесу організації праці саме в умовах воєнного стану, і за своєю сутністю мають спеціальний, тимчасовий характер. До таких статей у Законі України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» можна віднести статті 6, 8, 11–12, 14; треті пов’язані з дією норм в умовах воєнного стану та із питаннями, що супроводжують трудові відносини між працівником і роботодавцем та сам процес праці не регляментують. До цих норм можуть бути віднесені статті 1, 7, 15, 16 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Приділено увагу приписам щодо робочого часу та часу відпочинку й питанням його встановлення та обліку. Окремо розглядаються нормативні положення щодо діяльності профспілок та односторонього порядку зупинення дії окремих положень колективного договору. Акцентовано увагу на тому, що тривалий характер збройної агресії на сучасному етапі, у 2025 році, вимагає перегляду змісту окремих статей Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Ключовою ідеєю щодо перегляду державної політики стосовно правового регулювання трудових відносин в умовах воєнного стану має стати така: спеціальні норми щодо умов організації трудових відносин в умовах воєнного стану повинні застосовуватися тільки у разі прямого впливу воєнного стану на процес організації роботи підприємств, установ, організацій.

ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВА ПРИРОДА СУБСИДІАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Сергій Васильович Накорчевський — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті визначено сутність та правову природу субсидіарної відповідальності, як правового засобу забезпечення максимального захисту майнових інтересів кредитора та розподілу ризиків у випадку невиконання чи неналежного виконання боржником своїх зобов’язань, надання додаткових правових гарантій, які стимулюють учасників цивільних правовідносин до належного виконання покладених на них обов’язків. Встановлено, що з метою вироблення ефективного механізму застосування субсидіарної відповідальності в рамках чинного законодавства України надзвичайно важливим є чітке розуміння її правової природи, встановлення співвідношення із іншими видами цивільно-правової відповідальності з урахуванням проблем правозастосовної практики у цій сфері. Обґрунтовано, що специфіка субсидіарної відповідальності як виду цивільно-правової відповідальності полягає в її додатковому характері, що означає, що до пред’явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред’явити вимогу до основного боржника. Якщо ж основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред’явлену вимогу, кредитор може пред’явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Встановлено, що характерними ознаками субсидіарної відповідальності є: її допоміжний характер (виникає на основі основної відповідальності); майновий характер субсидіарної відповідальності; виникає у випадках, передбачених договором або законом; може застосовуватися у сфері як договірних, так і деліктних зобов’язальних правовідносин; наявність правопорушення боржника як основної складової субсидіарної відповідальності; субсидіарна відповідальність у певних випадках застосовується незалежно від вини; її розмір не може перевищувати основну відповідальність. Зроблено висновок, що субсидіарна відповідальність – це додаткова відповідальність, що реалізуються в рамках цивільних охоронних правовідносин та настає лише після вичерпання всіх можливостей задоволення вимог кредиторів за рахунок майна боржника. Субсидіарна відповідальність як особливий вид цивільно-правової відповідальності не замінює відповідальність основного боржника, а доповнює її. Основний боржник залишається відповідальним за своїми зобов’язаннями, і субсидіарний боржник несе відповідальність лише у випадку, коли основний боржник не може виконати свої зобов’язання.

ДОСВІД ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ЗА ДОГОВОРОМ ФАКТОРИНГУ В ЗАРУБІЖНИХ ПРАВОПОРЯДКАХ

Олег Володимирович Лазовський — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті розглянуто особливості правового регулювання відносин за договором факторингу в зарубіжних правопорядках. Наголошено, що вивчення іноземного досвіду дозволяє виявити універсальні нормативні підходи, які забезпечують ефективність факторингу як фінансового інструмента, та оцінити національні особливості, здатні бути врахованими при вдосконаленні вітчизняного законодавства. Встановлено, що міжнародно-правове регулювання факторингових відносин упродовж багатьох років базувалося на Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг 1988 р., однак її обмежений потенціал став підставою для розроблення у 2023 р. Модельного закону УНІДРУА про факторинг. Останній трактується як інструмент «м’якого права», покликаний створювати орієнтири для держав у формуванні або модернізації національних правових механізмів. Встановлено, що у США факторингові відносини регулюються ст. 9 Уніфікованого комерційного кодексу, а також законами окремих штатів (Нью-Йорк, Каліфорнія, Юта та ін.), що передбачають жорсткі вимоги до постачальників фінансових послуг щодо розкриття інформації, пов’язаної з наданням факторингових послуг. У Бельгії основою регулювання є оновлена редакція Цивільного кодексу, де закріплено принцип оборотоздатності вимог, можливість відступлення майбутніх вимог, автоматичний перехід додаткових прав і обов’язковість повідомлення боржника. У Німеччині факторингові правовідносини впорядковуються положеннями Німецького цивільного уложення про цесію, а також публічно-правовими нормами Закону про банківську діяльність, що вимагають отримання ліцензії BaFin. У Франції функціонують дві альтернативні моделі: цесія боргу та суброгація, закріплені відповідно у Цивільному та Валютному і фінансовому кодексах, які забезпечуються суворими формальними вимогами. Зроблено висновок, що національні механізми правового регулювання факторингу залишаються неоднорідними, проте загальними для більшості правопорядків є орієнтація на класичну цивільно-правову концепцію цесії, поєднання приватноправових інструментів з елементами фінансового нагляду та поступова гармонізація підходів відповідно до актуальних потреб фінансових ринків.

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ ТА НАЦІОНАЛЬНИХ ГАЛУЗЕВИХ АКАДЕМІЙ НАУК: ЗМІНА ПАРАДИГМИ

Андрій Богданович Гриняк — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено аналізу наслідків розпочатої масштабної реформи у секторі державної та комунальної власності, зважаючи на більш як двадцятирічний досвід паралельного регулювання цих відносин Цивільним та Господарським кодексами України. Науковому осмисленню піддано питання подальшого законодавчого регулювання відносин у секторі державної та комунальної власності, зокрема корпоратизації державних та комунальних підприємств, прозорості управління державним та комунальним майном, заміни квазіречових прав господарського відання та оперативного управління приватноправовими конструкціями тимчасового користування (оренди), управління чужим майном, узуфруктом. Детальна увага присвячена реформуванню майнового комплексу НАН України та галузевих академій. Розглянуто механізм припинення діяльності існуючих підприємств, єдиним учасником (засновником) яких є НАН України чи галузеві академії, зважаючи на передбачену з 2027 р. заборону дотаційного фінансування таких підприємств із державного та місцевих бюджетів. Розглянуто порядок формування статутного капіталу юридичної особи – правонаступника, порядок взаємовідносин з кредиторами, іпотекодержателями, податковими органами реорганізовуваних підприємств, правові наслідки неприйняття президіями НАН України чи галузевих академій рішень про перетворення або ліквідацію підприємств. Проаналізовано виклики пов’язані з введенням в майновий обіг інституту узуфрукта, особливості передання майна організаціям, віднесеним до відання НАН України та галузевих академій.

ФОРМА ПРАВОЧИНУ ЯК УМОВА ЙОГО ЧИННОСТІ У ЦИВІЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Володимир Казимирович Гуцуляк — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню законодавчого підходу до визначення форми правочину як однієї з загальних умов його чинності у цивільному праві України. Так, встановлено, що вітчизняний законодавчий підхід до вибору форми правочину, як і відповідні підходи європейських країн, ґрунтується на принципі свободи форми правочину, за яким суб’єкти цивільних правовідносин вільні вчиняти правочини у тій формі, яку вони обрали на власний розсуд, крім випадків, встановлених законом. Проте, на відміну від європейських правопорядків, які не містять спеціальних правил, присвячених вчиненню правочинів у письмовій формі, ст. 207 ЦК України закріплює цілу низку вимог, що визначають юридичну природу письмової форми правочинів та порядок її застосування. Наголошено на необхідності модернізації нормативних підходів до визначення форми правочинів, яка у процесі рекодифікації цивільного законодавства має враховувати технічні можливості сучасних засобів комунікації між суб’єктами приватноправових відносин. Проаналізовано виняткові випадки, коли дотримання письмової форми правочину кваліфікується як безпосередня умова його чинності (forma ad solemnitatem).Зокрема, встановлено, що дефект форми правочину, що спричиняє його недійсність, може мати місце у разі, коли: 1) відповідно до закону недотримання письмової форми правочину тягне за собою його нікчемність; 2) порушено вимогу щодо нотаріального посвідчення правочину. Висловлено думку про те, що зазначене не є проявом надмірного формалізму, а демонструє виваженість законодавця у частині регулювання правовідносин, які характеризуються підвищеним ризиком зловживань або порівняно значними правовими наслідками. Проаналізовано правові наслідки недотримання законодавчої вимоги щодо форми правочинів. Встановлено, що таке порушення має своїм наслідком його нікчемність, а не оспорюваність, то згідно ч. 2 ст. 215 ЦК України визнання такого правочину недійсним у судовому порядку не вимагається, оскільки він вважається недійсним ipso jure, тобто в силу прямої вказівки закону. Визначено особливості нікчемності як правового наслідку недотримання вимоги щодо форми правочину.

СПАДКУВАННЯ КРИПТОВАЛЮТ

Ірина Олександрівна Дзера — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

Автором розглянуто проблематику спадкування криптовалюти у контексті вітчизняного цивільного права. Встановлено, що криптовалюти є новітнім різновидом майна, що мають особливу технічну та економічну природу, у відношенні до якого чинним законодавством України не передбачено спеціальних положень щодо спадкування. Результати аналізу показали, що криптовалюти: 1) є інформацією, представленою у вигляді послідовності даних (чисел), що містять ідентифікатор, який забезпечує їх індивідуалізацію, а за сутністю – цифровим представленням вартості або права, що має майнову цінність; 2) вони існують, обертаються та зберігаються виключно в цифровому середовищі; 3) доступ до криптовалюти забезпечується володінням приватного криптографічного ключа або шляхом доступу до облікового запису постачальника послуг, який забезпечує зберігання криптовалюти та / або приватних критографічних ключів; 4) ґрунтується на криптографії та технології розподіленого реєстру (DLT) або подібній технології, яка використовує механізми псевдонімізації, що не дозволяють однозначно ідентифікувати особу, що володіє криптовалютою на підставі публічної інформації, інформації, що міститься в державних реєстрах або інформації, що наявна в фінансових компаніях або інших суб’єктах господарювання зареєстрованих у встановленому законодавством порядку. Дослідження інституту спадкування показало, що технологічна природа криптовалюти, особливості її цифрового обігу, способів зберігання та доступу до неї ставлять під сумнів ефективність застосування традиційних механізмів інституту спадкового права. При спадкуванні криптовалюти ключову роль відіграє воля спадковдавця на передачу належних йому цифрових речей як шляхом вчинення фактичних дій, так і шляхом вчинення одностороннього (включаючи заповіт) або двостороннього правочину в письмовій формі або у вигляді смарт-контракту. Важливим фактором також є спосіб зберігання приватних крипитографічних ключів спадкодавця, що прямо впливає на можливість спадкування криптовалюти. Встановлено, що проблематика спадкування криптовалюти, яка (приватні криптографічні ключі для доступу до якої) зберігається децентралізовано без залучення посередників, не має вирішення в межах правового регулювання. Разом з тим, вітчизняне цивільне право потребує змін для надання широкого юридичного інструментарію та належного рівня захисту для спадкодавців, які мають наміри скласти заповіт або передати криптовалюту спадкоємцям в інший спосіб.

КВАЛІФІКАЦІЯ ЯК СКЛАДОВА ТРУДОВОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ ВЧЕНОГО

Олена Євгенівна Костюченко — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню кваліфікацій вчених з урахуванням Національної рамки кваліфікацій та кваліфікацій, визначених у Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність». Обґрунтовується думка про те, що запровадження Національної рамки наукових кваліфікацій не суперечить зобов’язанням України в рамках Угоди про асоціацію та положенням Договору про функціонування Європейського Союзу. Окремо наголошується, що наукова кваліфікація виступає складовою трудової правосуб’єктності вченого, яка засвідчує його здатність до виконання роботи певної складності, якості та обсягу. Документальне підтвердження рівня наукової кваліфікація вченого необхідне для вирішення роботодавцем питання про спроможність вченого здійснювати прикладні та фундаментальні дослідження із досягненням конкретного наукового результату, адже кінцевий результат праці вченого – науковий (науково-технічний) результат відрізняє його від результатів діяльності за межами науки. Євроінтеграційні процеси в Україні вимагають реформування не лише законодавства, а різних сфер життєдіяльності, що не виключає можливості зберігати національні традиції організації наукової та науково-технічної діяльності. Запропоновано статтю 28 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» доповнити визначенням поняття «наукова кваліфікація» і запровадити Національну рамку наукових кваліфікацій, яка має визначати рівень кваліфікації вчених як елемент трудової правосуб’єктності, що засвідчує здатність вченого виконувати роботу певної складності, якості та обсягу та дає право обіймати певні наукові, науково-педагогічні посади, посади наукових консультантів та / або членів науково-консультативних рад тощо.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ НАПРЯМИ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В КОНТЕКСТІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Олексій Олександрович Кот, Євгенія Анатоліївна Булат, Ігор Євгенович Якубівський — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті визначені концептуальні напрями подальшого розвитку цивільного законодавства у сфері інтелектуальної власності і надані пропозиції з урахуванням європейського досвіду у їх застосуванні. Проаналізовано, що оновлення чинного законодавства у зазначеній сфері має корелюватися з євроінтеграційним вектором розвитку нашої держави, що передбачає поступове наближення до європейських цінностей і норм, зокрема, в частині адаптації вітчизняного цивільного законодавства до законодавства ЄС. Визначено, що економічні переваги у найбільш високорозвинених країнах світу формуються саме за рахунок ефективної і дієвої системи правової охорони інтелектуальної власності як ключової складової інноваційного розвитку. Висвітлено необхідність збереження наукового, інтелектуального потенціалу через створення сприятливих чинників для стимулювання і підтримки наукової активності, напрацювань і розробок, які створюються, у тому числі, у воєнно-промисловому комплексі. У статті визначено, що результати цільових фундаментальних досліджень, які спроможні визначити найбільш ефективні напрями і необхідну базу для створення високотехнологічних і технічних рішень і потребують сьогодні належної правової охорони. На сучасному етапі існує правова охорона окремих технічних і технологічних рішень через видачу на них охоронних документів – патентів. Разом з тим, поза увагою залишаються результати фундаментальних наукових досліджень, які спроможні визначити найбільш ефективні напрями і необхідну базу для створення високих технологій. Запропоновано удосконалити механізм правової охорони результатів цільових фундаментальних наукових досліджень, як бази для створення новітніх технологій, принципово нових технічних і технологічних рішень, забезпечити таку охорону шляхом ухвалення відповідного Закону або внесення змін до окремого законодавства, дотичного до зазначеної сфери з урахуванням європейського досвіду.

РОЗВИТОК ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДОМАШНЬОЇ ПРАЦІ В КОНТЕКСТІ МОДЕРНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

Людмила Францівна Купіна — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено проблеми правового регулювання домашньої праці, які потребують невідкладного вирішення, у тому числі задля розвитку ринку домашньої праці у повоєнний період в Україні. Першочерговими питаннями є незадекларована праця домашніх працівників, їх участь у системі загальнообов’язкового соціального страхування та гідна праця. Проаналізовано досвід різних країн, які впровадили у національні політики інструменти прямого та непрямого впливу у боротьбі з незадекларованою працею. Зроблено висновок, що одним із напрямів розвитку правового регулювання домашньої праці – є внесення змін до чинного законодавства щодо забезпечення доступу до домогосподарств із гарантуванням права недоторканості житла. Обґрунтовано, що використання непрямих інструментів впливу, в більш м’який спосіб стимулює до формалізації трудових відносин, що забезпечить домашнім працівникам доступ до соціально-трудових гарантій. Саме в такий спосіб держава спроможна ефективно реалізувати соціальну функцію в частині заохочення до трудової активності усіх верств населення, підвищувати престиж домашньої праці та посилювати соціально-трудовий захист домашніх працівників. Зазначено, що інституційному механізму держави слід бути готовим до трансформації ринку домашньої праці, який потребуватиме працівників із догляду за особами з інвалідністю внаслідок війни, а також розробляти політику створення робочих місць для них у різних суб’єктів господарювання, і домогосподарства не мають бути винятком у цьому. Тому, нині варто модернізувати соціальну функцію держави і забезпечити її реалізацію через впровадження нормативно-правових механізмів мінімізації випадків незадекларованої домашньої праці, забезпечення домашнім працівникам гідних умов праці та, в обов’язковому порядку, доступу до соціального забезпечення.

ВИМОГИ КРЕДИТОРІВ, ВІД ВИКОНАННЯ ЯКИХ БОРЖНИК – ФІЗИЧНА ОСОБА НЕ ЗВІЛЬНЯЄТЬСЯ ПІСЛЯ ЗАВЕРШЕННЯ СУДОВИХ ПРОЦЕДУР У СПРАВІ ПРО НЕПЛАТОСПРОМОЖНІСТЬ

Володимир Яковлевич Погребняк — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена розгляду основних аспектів правової природи вимог кредиторів, від виконання яких боржник – фізична особа не звільняється після завершення судових процедур у справі про неплатоспроможність, а також визначенню окремих процесуальних особливостей реалізації проваджень у справах про неплатоспроможність (банкрутство) фізичної особи за відповідними зобов’язаннями. У ході аналізу положень Кодексу України з процедур банкрутства, присвячених у тому числі регулюванню порядку відкриття та закриття провадження у справі про неплатоспроможність (банкрутство) визначається потенційна можливість «холостої» (безрезультатної) відносно майнових зобов’язань боржника реалізації провадження у справі про неплатоспроможність боржника – фізичної особи, тобто такої, що не призведе до пільгових майнових юридичних наслідків навіть у випадку виконання боржником плану реструктуризації. Встановлюється, що це можливо, зокрема у випадку, коли усі зобов’язання боржника- фізичної особи є такими, що визначені частиною другою статті 134 КУзПБ, тобто від виконання яких фізична особа не звільняється після завершення судових процедур у справі про неплатоспроможність. Проводиться авторський аналіз законодавчого підходу до формування переліку вимог кредиторів від виконання яких фізична особа не звільняється після завершення судових процедур у справі про неплатоспроможність, що отримали закріплення у частині другій статті 134 КУзПБ. Окрема увага присвячена розгляду проблемних аспектів застосування в умовах практики положень пункту 3 частини другої зазначеної статті, ураховуючи можливість учасників практично будь-якого відносного майнового цивільного правовідношення нерозривно пов’язати його з особою боржника потребує додаткового осмислення. Формується висновок, що ефективне застосування статті 134 КУзПБ в сучасних умовах потребує як урахування специфіки правової природи відповідних обставин, так і процесуальних особливостей провадження у справі про неплатоспроможність (банкрутство) фізичної особи.

НОВИЙ ПОГЛЯД НА ПОДІЛ НЕДІЙСНИХ ПРАВОЧИНІВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Оксана Ігорівна Шевчишин — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена критичному аналізу традиційного поділу недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані у цивільному праві України. Дослідження актуалізується необхідністю удосконалення цивільного законодавства в умовах його рекодифікації та врахування сучасних тенденцій розвитку приватного права. Автор обґрунтовує позицію про те, що поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані є застарілим підходом, який створює значні проблеми для судової практики і правозастосування в цілому. У дослідженні проаналізовано судову практику Верховного Суду України щодо проблематики недійсності правочинів. Особлива увага приділяється аналізу постанов Великої Палати та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, які свідчать про системні проблеми застосування традиційної класифікації недійсних правочинів. Проведено порівняльний аналіз із зарубіжним досвідом, зокрема з реформованим французьким цивільним законодавством після реформи 2016 року та німецьким цивільним правом. Автор доводить, що недійсність є конкретним результатом оцінки правочину на предмет відповідності його законодавству та вказує на особливий наслідок неповної відповідності правочину нормам права – не виникнення тих правових наслідків, на які він спрямований. Обґрунтовується теза про те, що наслідки недійсності є однаковими для всіх недійсних правочинів, незалежно від їх класифікації на нікчемні чи оспорювані. Стаття містить конкретні пропозиції щодо удосконалення цивільного законодавства України в контексті рекодифікації, спрямовані на відмову від штучного розмежування недійсних правочинів на законодавчому рівні та запровадження єдиного підходу до недійсності правочинів. Доводиться, що традиційний поділ має зберігатися лише у науковій доктрині як теоретична конструкція, натомість законодавче регулювання має базуватися на принципі єдності наслідків недійсності всіх правочинів.

КОМПЕНСАЦІЯ ЗА НЕПРАВОМІРНЕ ВИКОРИСТАННЯ ОБ’ЄКТА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ: ЕВОЛЮЦІЯ ЗАКОНОДАВЧИХ ПІДХОДІВ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ОНОВЛЕННЯ

Ігор Євгенович Якубівський — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті проведено аналіз розвитку законодавчого регулювання компенсації за порушення майнових прав інтелектуальної власності в Україні. Звернуто увагу на існування двох основних моделей компенсації за порушення майнових прав інтелектуальної власності – «американської», яка передбачає стягнення судом компенсації в межах визначених законом мінімального і максимального її розміру з урахуванням обставин порушення прав, та «європейської», в основі якої лежить розмір винагороди, яку мав би одержати правоволоділець у разі надання ним дозволу на використання об’єкта (гіпотетичне роялті). З цієї позиції показано еволюцію компенсації як способу захисту майнових прав інтелектуальної власності за період від здобуття Україною незалежності і до сьогоднішніх днів. Наголошено, що станом на сьогодні законодавство України містить різні підходи до стягнення компенсації за порушення майнових прав на об’єкти авторського права і суміжних прав, на об’єкти промислової власності і на сорти рослин. У зв’язку з цим зазначено про необґрунтованість подібного диференційованого підходу щодо регулювання компенсації за порушення майнових прав інтелектуальної власності та необхідність реформування законодавства у цій частині. Зроблено висновок про доцільність уніфікації законодавчих підходів щодо регулювання компенсації як способу захисту майнових прав інтелектуальної власності, взявши за основу підхід, передбачений законодавством про авторське право і суміжні права, який надає суб’єкту таких прав можливість обрання однієї із двох альтернативних моделей компенсації: «американської» в межах встановленого законом мінімального і максимального розмірів або «європейської» за принципом гіпотетичного роялті. Такий підхід потрібно передбачити і щодо інших об’єктів права інтелектуальної власності.

ПРЕДМЕТ ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ, ВІДКРИТИХ ЗА ОЗНАКАМИ ТЕРОРИСТИЧНИХ АКТІВ

Володимир Сергійович Бондар — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено систематизацію обставин, які складають предмет доказування у кримінальних провадженнях, відкритих за ознаками терористичних актів. Стверджується, що під час виявлення, документування, розкриття та розслідування злочинів даного виду виникає низка проблем, пов’язаних із їх адекватною кримінально-правовою характеристикою, виокремленням ознак кожного зі злочинів, аналізом особливостей прояву їх множинності, включаючи ідеальні та реальні сукупності злочинів різного виду, встановленням конкретних форм співучасті залучених у них суб’єктів. Наведені результати вибіркового контент-аналізу судових вироків, постановлених за ст. 258 КК України, систематизовані джерела доказів у кримінальних провадженнях, відкритих за ознаками даної статті закону про кримінальну відповідальність, поданих сторонами кримінального провадження, інтерпретованих судами під час судового розгляду. Зазначено, що особливістю загального предмета доказування в кримінальних провадженнях про злочини, передбачені ст. 258 КК України є необхідність встановлення фактів учинення особою терористичних актів, фінансуванню тероризму, колабораційної діяльності, що, своєю чергою утворює сукупність кримінальних правопорушень та одержує додаткову правову оцінку за відповідними статтями КК України. Подані результати вибіркового контент-аналізу вироків, який свідчить про те, що терористичний акт (ст. 258 КК України) кваліфікується за сукупністю кримінальних правопорушень, зокрема за 2024 рік, за ч. 3 ст. 258 КК України трьом особам призначено покарання за сукупністю злочинів, за ч. 1 ст. 258-3 КК України – десяти особам; для порівняння, за 2023 рік, за ч. 2 ст. 258 КК України за сукупністю злочинів призначено покарання одній особі, а за ст. 258-3 КК України – 20 особам. При цьому інкримінуються: ч. 3 ст. 246 «Незаконне позбавлення волі або викрадення людини»; ч. 1 ст. 263 «Незаконне придбання, носіння та зберігання вибухових речовин, вибухових пристроїв та бойових припасів без передбаченого законом дозволу»; ч. 2 ст. 263‑1 «Незаконне виготовлення, переробка чи ремонт вогнепальної зброї або фальсифікація, незаконне видалення чи зміна її маркування, або незаконне виготовлення бойових припасів, вибухових речовин чи вибухових пристроїв».

АЛЬТЕРНАТИВНІ ФОРМИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ В МІСЬКИХ РАДАХ В ЄС

Тетяна Володимирівна Гавронська — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті визначено основні правові засади забезпечення альтернативних форм вирішення господарських спорів міських рад в країнах ЄС. Встановлено, що стан нормативно-правового забезпечення альтернативних форм вирішення господарських спорів міських рад в країнах ЄС знаходиться на стадії розвитку. Визначено, що на нинішньому етапі відбувається становлення законодавства ЄС та національних законодавств країн-учасниць щодо вказаного напрямку. На рівні окремих країн-членів ЄС спостерігається адаптація та розвиток законодавства в контексті створення муніципального права. Останнє сприяє удосконаленню нормативно-правового забезпечення альтернативних форм вирішення господарських спорів міських рад в країнах ЄС. Зазначено, що використання альтернативних форм вирішення господарських спорів міських рад в країнах ЄС має переваги порівняно із судовою формою. Зазначене особливо актуально для невеликих міст, оскільки дає змогу забезпечити економію коштів, часових витрат стосовно питань, які стосуються вирішення проблем місцевих громад у господарській сфері. Доведено, що незважаючи на достатньо давню історію становлення альтернативних форм вирішення спорів в ЄС, нормативно-правове закріплення можливості їх реалізації (в тому числі з боку міських рад) здійснюється починаючи з першого десятиріччя ХХІ ст. Цей процес прискорився завдяки впровадженню цифровізації, але знаходиться на етапі розвитку. Виділено два етапи регулювання зазначеного процесу на рівні ЄС, зокрема: впровадження загального нормативно-правового забезпечення вирішення спорів різних категорій в країнах ЄС (встановлення принципів, які застосовуються до органів, відповідальних за позасудове врегулювання споживчих спорів; визначення принципів діяльності позасудових органів, що беруть участь у врегулюванні споживчих спорів шляхом консенсусу; розробка законодавства про деякі аспекти медіації у цивільних та комерційних справах; створення законодавства про онлайн-вирішення споживчих спорів тощо); формування правових засад регулювання альтернативних форм врегулювання споживчих спорів тощо. Визначено, що на рівні країн-членів ЄС відбувається поступова адаптація законодавства ЄС в даній сфері. При цьому, нормативно-правове забезпечення вирішення господарських спорів міських рад в ЄС регулюються на загальному рівні, без акценту на особливостях вказаного процесу стосовно вказаних суб’єктів. Тільки окремі країни (серед яких, зокрема, Франція) здійснюють розвиток муніципального законодавства у зазначеній сфері, що сприяє правовій визначеності та покращенню реалізації вказаного процесу.

ОСОБЛИВОСТІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МЕДІАЦІЇ ЯК ФОРМИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ МІСЬКИХ РАД: ДОСВІД КРАЇН ЄС

Павло Валерійович Горінов — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті розглянуто особливості нормативно-правового забезпечення медіації як форми врегулювання господарських спорів міських рад як на наднаціональному рівні ЄС, так і на рівні національних законодавств окремих країн-учасниць. Визначено, що на рівні ЄС застосовується регулювання зазначеного процесу, яке націлене на визначення його загальних аспектів і передбачає сприяння розвитку в країнах-учасницях. Зазначено, що існуюче наднаціональне законодавство є рамковим документом, і країни-члени розробляють та використовують власні нормативно-правові акти, які регулюють медіацію. Було встановлено, що в більшості інших країн ЄС використання медіації у вирішенні спорів (в тому числі у господарській сфері) для міських рад регулюється загальним законодавством про організацію зазначеного процесу. Серед ключових особливостей нормативно-правового забезпечення за вказаним напрямком можемо виділити такі: територіальна медіація, яка фінансується за рахунок місцевих громад (передбачено положеннями законодавства Франції); предметна медіація, пов’язана із визначенням напрямків її використання у вирішенні спорів між сторонами (встановлено на рівні підзаконних актів стосовно регулювання вказаного процесу на рівні окремих міст, територій); різні підходи до фінансування територіальної медіації (за рахунок державного бюджету (передбачено законодавством Латвії) і за рахунок бюджетів місцевих громад (регулюється законодавством Франції). Визначено, що в цілому на рівні країн ЄС відсутнє окреме регулювання медіації на рівні муніципалітетів, яке передбачено французькою правовою системою і окремими підзаконними актами територій Іспанії. Але є потреба встановлення додаткового законодавства, яке б визначало основні правові аспекти у сфері захисту прав і законних інтересів зазначеної категорії суб’єктів господарських відносин. Вказане необхідне для підтримання місцевих громад у площині створення нормативно-правових засад стосовно захисту їх прав і інтересів у сфері управління господарською діяльністю та управлінням майном відповідних територій.

ЗАКОНОДАВСТВО ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ В УКРАЇНІ: СУЧАСНИЙ СТАН, ПРОБЛЕМИ, НАПРЯМИ РЕФОРМУВАННЯ

Олена Миколаївна Ковтун — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено сучасний стан, проблеми та напрями реформування зконодавства щодо забезпечення екологічної безпеки. Авторка наголошує, що проблематика екологічної та кліматичної (як різновиду екологічної) безпеки в умовах мілітарних викликів та загроз набуває надзвичайно важливого значення. Російська збройна агресія проти України завдає жахливої шкоди довкіллю, поглиблює кліматичну кризу, викликаючи значні викиди вуглекислого газу та інших парникових газів в атмосферу. Екологічна безпека є важливою складовою національної безпеки. У статті наголошується, що чинне національне законодавство щодо забезпечення екологічної безпеки не кодифіковане, не систематизоване, розгалуджене, складне та суперечливе. Тому в даному випадку мова може йти лише про наукову класифікацію норм, що закріплені різними нормативними актами. Авторкою запропоновано класифікацію законодавства щодо забезпечення екологічної безпеки за певними напрямами людської діяльності (сферами господарювання): у сферах забезпечення кліматичної, продовольчої, біологічної, ядерної, радіаційної, промислової, транспортної, енергетичної, містобудівної безпеки, у військовій галузі, при управлінні відходами, за надзвичайних станів. Окрему групу законів становлять закони щодо забезпечення інституційного механізму екологічної безпеки та щодо юридичної відповідальності за порушення у сфері екологічної безпеки. Отже, відносини щодо екологічної безпеки регулюються цілою низкою нормативно-правових актів, які потребують систематизації, оптимальним варіантом якої уявляється розробка та прийняття Закону України «Про екологічну безпеку» (або «Про екологічну (природно- техногенну) безпеку», або «Про забезпечення екологічної безпеки»). Наступним етапом систематизації екологічного законодавства, на думку авторки, має бути розробка та прийняття Екологічного кодексу України, який, окрім безпекових, визначить правові засади природоресурсних та природоохоронних відносин.

СУДОВІ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ ЯК НЕВПИННИЙ ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ ПРОЦЕС

Олександр Володимирович Константий — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджуються питання етапів та змісту судових реформ, які проводилися в Україні з часу відновлення незалежності в 1991 році. Відзначається, що ключовим завданням з часу відновлення Україною незалежності на шляху побудови правової держави постало формування самостійної від політичних сил та виконавчих владних структур судової влади, добір здатних неупереджено, на засадах змагальності та справедливості, вирішувати юридичні спори і питання винуватості особи у вчиненні правопорушень професійних суддів. Установлено, що судові реформи розпочалися в Україні на початку 1990-х років і тривають дотепер. Ці реформи активізуються майже завжди після кожних виборів вищих представницьких інститутів влади. Наголошується, що подальше проведення судових реформ для побудови ефективної і доброчесної системи правосуддя є надзвичайно важливим як для громадян України, так і з огляду на триваючий процес переговорів про вступ України до Європейського Союзу, надання європейськими партнерами підтримки в опорі збройній агресії російської федерації. Досліджено, що з часу відновлення незалежності судові реформи в Україні стали постійно триваючим політико-правовим процесом. Виділено шість етапів судових реформ в Україні: 1) 1991–1996 роки; 2) 1996–2005 роки; 3) 2005 – 2010 роки; 4) 2010 – лютий 2014 року; 5) березень 2014 – липень 2019 року; 6) з серпня 2019 року – дотепер. Розкрито особли- вості кожного етапу судових реформ. Підсумовано, що під час започаткування проведення чергового етапу судових реформ в Україні незмінно декларувалася мета провести модернізацію функціонування судової влади відповідно до потреб підвищення ефективності захисту в судах порушених прав і свобод людини, прав та законних інтересів юридичних осіб, підвищення суспільної довіри до суду. Водночас під час практичного проведення судових реформ завжди поставало питання дотримання таких фундаментальних засад конституційної демократії як самостійність судів, незалежність та незмінюваність суддів, неприпустимість будь-якого впливу на них.

УДОСКОНАЛЕННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ МЕХАНІЗМІВ ЗДІЙСНЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОЛОГО-ЕНЕРГЕТИЧНОЇ ПОЛІТИКИ ДЛЯ ПОВОЄННОГО ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНИ

Юлія Олександрівна Легеза — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

Метою наукової статті, що визначає її актуальність, обґрунтовано вироблення удосконалення нормативно-правових механізмів здійснення регіональної еколого-енергетичної політики для повоєнного відновлення України. Автором підкреслено, що недостатньо опрацьованими залишаються питання інтеграції екологічної та енергетичної політики саме на регіональному рівні, з урахуванням повоєнного контексту, викликів децентралізації, потреб у новому інституційному дизайні та правовому механізмі відбудови. Акцентовано, що у науковій літературі відсутній системний аналіз правових колізій та прогалин, що виникають при реалізації місцевих політик у сфері «зеленої» відбудови, зокрема в аспектах фінансування, стратегічного планування та екологічного моніторингу. Зроблено висновок, що проблема удосконалення нормативно-правових механізмів регіональної еколого-енергетичної політики у контексті повоєнного відновлення України є актуальною, слабо розробленою і потребує комплексного міждисциплінарного дослідження, що охоплює як правові, так і управлінські, соціальні та екологічні виміри. Визначено, що повоєнне відновлення України має відбуватися із дотриманням принципів кліматичної нейтральності, енергетичної децентралізації, сталості та стійкості економічної системи, що здатне вирішити задачі не лише із забезпечення соціально-економічної стабільності регіонів, але і створить умови для зміцнення позицій української держави на міжнародному енергетичному ринку. Обґрунтовано, шо до ключових напрямів підвищення ефективності проведення «зелених аукціонів» в Україні в аспекті підвищення ефективності здійснення регіональної еколого-енергетичної політики віднесено: збільшення квотування та процентний показників, що припадають на одного інвестора, що дозволить підвищити привабливість такого економічного кластеру для великих іноземних енергетичних компаній; подовження термінів проведення «зелених аукціонів» до 2034 року через їх низьку ефективність на етапі їх започаткування в Україні; перехід до використання механізму ринкової премії.

ПЕРЕВІРКА НА ДОБРОЧЕСНІСТЬ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНСТИТУЦІЙНОЇ СПРОМОЖНОСТІ ОРГАНІВ СУДОВОЇ ВЛАДИ

Іван Володимирович Назаров — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті аналізуються наукові точки зору та обсяг нормативного регулювання переліку органів судової гілки влади України. Обумовлюється потреба конкретизації переліку відповідних органів на законодавчому рівні. Надається пояснення про те, що зазначена інформація має значення під час аналізу та оцінки вже зроблених кроків у питанні впровадження перевірки на доброчесність під час формування суддівського корпусу та органів судової влади. В подальшому звертається увага на правовий статус та межі повноважень щодо перевірки на доброчесність: Громадської ради доброчесності при Вищій кваліфікаційній комісії суддів України під час встановлення відповідності кандидатів критеріям професійної етики та доброчесності; Етичної ради, що утворюється з метою сприяння органам, що обирають (призначають) членів Вищої ради правосуддя, у встановленні відповідності кандидатів на посаду члена Вищої ради правосуддя критеріям професійної етики та доброчесності; Конкурсної комісії, що є допоміжним органом Вищої ради правосуддя та утворюється для проведення конкурсу на зайняття посади члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, перевірки кандидатів на відповідність критеріям доброчесності та професійної компетентності; Дорадчої групи експертів, що утворюється з метою сприяння суб’єктам призначення суддів Конституційного Суду України в оцінюванні моральних якостей і рівня компетентності у сфері права кандидатів на посаду судді Конституційного Суду України. На підставі проведеного аналізу формулюється висновок про те, що перелік суб’єктів, уповноважених перевіряти на предмет доброчесності як кандидатів, так і членів (у ряді випадків) органів судової влади, та перелік методик, правил та процедур їх реалізації викликає сумніви в їх доречності та ефективності. Наводяться питання, які потребують вирішення під час оптимізації правил та способів перевірки на доброчесність в межах органів судової влади. Пропонується механізм оптимізації шляхом: уніфікації правил та процедур в межах перевірки на доброчесність кандидатів до органів судової влади, суддів, членів органів суддівського врядування; об’єднання органів, створених для оцінки кандидатів до органів судової влади на відповідність критеріям доброчесності; деталізація правового статусу відповідних органів.

ПРЕВЕНТИВНА РЕСТРУКТУРИЗАЦІЯ ТА РАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ НЕПЛАТОСПРОМОЖНОСТІ: ДОСВІД КРАЇН БАЛТІЇ ТА ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Олег Васильович Синєгубов — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено характеристику процедур превентивної реструктуризації та інструментів раннього попередження неплатоспроможності в окремих країнах-членах Європейського Союзу, що представляють схожі правові системи. Дослідження фокусується на імплементації Директиви (ЄС) 2019/1023, яка змінила європейський підхід з ліквідаційних процедур на превентивні заходи, спрямовані на збереження життєздатного бізнесу та робочих місць. Розглянуто правове регулювання процедур неплатоспроможності Хорватії, Угорщині, Румунії, Болгарії, Латвії, Литві та Естонії. Проаналізовано адаптацію положень європейського законодавства кожної країни, зокрема, досліджуються критерії визначення «ймовірності неплатоспроможності», механізм раннього попередження (зокрема й цифрові платформи та консультаційні послуги), особливості мораторію, критерії формування класів кредиторів та голосування за план реструктуризації. Приділено увагу механізму “cross-class cram-down”, що дозволяє долати незгоду окремих класів кредиторів. Досліджено баланс між принципом «боржник у володінні» та рівнем судового втручання в кожній юрисдикції. Виявлено, що попри спільну мету гармонізації, існують значні відмінності в ступені гнучкості позасудових механізмів та доступності превентивних процедур, особливо для ММСП. Результати дослідження мають значну теоретичну та практичну цінність для відстеження еволюції правового регулювання неплатоспроможності, визначення універсальних та особливих національних інструментів, найбільш ефективного досвіду подолання фінансових труднощів та неплатоспроможності, які можуть бути враховані при реформуванні українського законодавства в контексті євроінтеграції. Встановлено, що країни Центрально-Східної Європи та Балтії, на відміну від країн Західної, Північної та Південної Європи, здійснювали імплементацію Директиви без сформованих традицій ринкової культури превентивної реструктуризації. Це зумовлює необхідність подальшої апробації та оцінки проведених реформ для визначення ефективних шляхів гармонізації європейського законодавства з урахуванням національних особливостей постсоціалістичних правових систем.

ОПОДАТКУВАННЯ ПДВ ОПЕРАЦІЙ З ПЕРЕДАЧІ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ОБ’ЄКТИ ЗАСТАВИ КРЕДИТОРУ ЗА ПОДАТКОВИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ ТА ПРАВОМ ЄС: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Антон Олексійович Монаєнко — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті автор визначає юридичну природу звернення банком стягнення на майно боржника. Звернення стягнення на заставлене майно в Україні здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або відповідно до угоди про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на майно боржника є виконанням зобов’язання за рахунок предмета забезпечення. Банк (кредитор) у випадку такого звернення стягнення набуває майно боржника у власність як компенсацію за борг. Тобто звернення банком стягнення на майно боржника є оплатним у розумінні цивільного та податкового права, оскільки воно здійснюється в рахунок виконання зобов’язання боржника перед банком, тобто як форма погашення (відшколування) боргу. Тому якщо відбувається звернення банком стягнення на майно боржника і банк набуває права власності на його майно, то це є виконанням зобов’язання – оплатною дією. Банк набуває майно у власність не безоплатно, а в обмін на погашення боргу, що є еквівалентом відплатного виконання. Згідно з правилами Податкового кодексу України, основоположним критерієм нарахування ПДВ при передачі права власності майна боржника до банку внаслідок звернення стягнення на об’єкт іпотеки незалежно від підстав (рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або договір про задоволення вимог іпотекодержателя) такого звернення є правовий статус боржника (незалежно чи це юридична або фізична особа), а саме, чи є він платником ПДВ. Якщо фізична особа або юридична особа (боржник) не є платником ПДВ, то операція з набуття банком права власності на майно боржника (при його передачі) внаслідок звернення банком стягнення на його майно не оподатковаватиметься ПДВ. Якщо ж боржник (юридична особа чи ФОП) є платником ПДВ відповідно до вимог статей 181 та 182 Податкового кодексу України, то банк при передачі йому права власності на майно такого боржника, який є платником ПДВ, внаслідок звернення банком стягнення на майно такого боржника зобов’язаний буде сплатити ПДВ. У праві ЄС набуття особою (кредитором) у власність майна внаслідок звернення стягнення на нього та подальший його продаж не завжди є оподатковуваним ПДВ. Ключовим тут є питання, чи діє та особа, яка набуває у власність заставне майно внаслідок звернення стягнення та його продає у подальшому, як платник ПДВ і чи має місце постачання вказаного майна в межах її економічної діяльності.

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ЩОДО НАСТАВНИЦТВА В УКРАЇНІ ТА США

Софія Михайлівна Назар — Thu, 03 Jul 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджується правова природа інституту наставництва як соціально значущої діяльності, що спрямована на підтримку дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Особлива увага приділяється аналізу законодавчого регулювання наставництва в правовій системі США з метою виявлення потенціалу для вдосконалення української нормативної бази. Обґрунтовано актуальність порівняльного підходу в умовах поширення в Україні практики наставництва на сімейні форми виховання. Встановлено, що США є першопрохідцем у розвитку сучасного наставництва завдяки таким ініціативам, як “Big Brothers Big Sisters” та іншим численним програмам, які отримують фінансування на федерально- му рівні. Зокрема, розглянуто зміст і завдання Закону про наставництво прийомної молоді (2023), який передбачає надання грантів на створення та підтримку менторських програм для дітей, що мають досвід перебування у прийомних родинах. Окрема увага присвячена визначенню категорій підопічних, вимогам до наставників, механізмам відбору та контролю, а також способам використання бюджетних коштів. Поряд з цим досліджено й інші законодавчі ініціативи, зокрема Закон про наставництво заради успіху та законопроєкт H. R.9041 щодо наставництва за принципом «рівний-рівному» для батьків, що демонструє розширення сфери застосування наставництва в США – від дітей і молоді до дорослих, які перебувають у складних життєвих обставинах. Виявлено як спільні, так і відмінні риси між українською та американською моделями наставництва. Схожість проявляється у визначенні мети наставництва – підтримка, соціалізація та підготовка до самостійного життя вихованців; відмінності – у рівні фінансового забезпечення, обсягах державної участі та гнучкості законодавства. Зокрема, в США наставники можуть отримувати оплату за свою діяльність, користуються грантами та мають доступ до програм підготовки, тоді як в Україні наставництво здебільшого носить волонтерський характер. Зроблено висновок про доцільність адаптації окремих елементів американського досвіду з урахуванням українського соціального контексту.