Нове українське право

ПРИНЦИП «НАЙКРАЩИХ ІНТЕРЕСІВ ДИТИНИ» У СУДОВІЙ ПРАКТИЦІ ПЕРЕГЛЯДУ РІШЕНЬ ВЕРХОВНИМ СУДОМ КРІЗЬ ПРИЗМУ РІШЕНЬ ЄСПЛ ПРОТИ УКРАЇНИ В СІМЕЙНИХ СПРАВАХ ТА ПРИ ЇХ ВИКОНАННІ

Аліна Олегівна Белікова — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджено дотримання принципу «найкращих інтересів дитини» у судовій прак- тиці Верховного Суду в перегляді рішень попередніх інстанцій за виключними обставинами крізь призму рішень Європейського суду з прав людини проти України в сімейних справах і в їх виконанні. Здійснено аналіз національного законодавства та нормативно-правових актів міжнародного характеру. Доведено, що повторний розгляд справи судом як віднов- лення попереднього юридичного стану стягувача, який він мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum), є одним із додаткових заходів індивідуального характеру під час виконання рішень Європейського суду з прав людини. На підставі прикладів судової прак- тики Верховного Суду проаналізовано дотримання національними судами принципу «най- кращих інтересів дитини» під час розгляду сімейних справ щодо дитини в контексті рішень Європейського суду з прав людини. Відповідно до зробленого узагальнення можна ствер- джувати, що суди під час вирішення сімейних спорів стосовно дітей акцентують увагу на дотриманні принципу «найкращих інтересів дитини». За визначених обставин справи забез- печення найкращих інтересів дитини повинні мати першочергове значення та, залежно від їхнього характеру та серйозності, можуть переважати над інтересами батьків. Акцентовано увагу на доцільності запровадження спеціалізації суддів під час розгляду даної категорії справ. На підставі цього дослідження запропоновано внести зміни до статті 18 Закону Украї- ни «Про судоустрій і статус суддів» щодо запровадження в місцевих загальних і апеля- ційних судах спеціалізації суддів зі здійснення цивільного судочинства в сімейних справах щодо неповнолітніх. Зроблено висновок, що національні суди повинні постановити рішення в сімейних справах, яке цілком відповідає принципу «найкращих інтересів дитини», оцінив- ши в сукупності обставини справи та баланс всіх елементів, необхідних для захисту дитини, а також щодо доцільності забезпечення розгляду таких справ спеціалізованими суддями.

ПРИНЦИПИ ІНФОРМАЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ОСІБ, ЩО СТРАЖДАЮТЬ НА ПСИХІЧНІ РОЗЛАДИ

Юлія Василівна Бондарчук — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

Дослідження присвячено актуальній проблемі інформаційно-правового забезпечення охорони психічного здоров’я в рамках сучасної цифрової трансформації медичної галузі. Увагу зосереджено на комплексному аналізі механізмів захисту персональних даних пацієнтів із психічними розладами, що набуває критичної значущості на тлі прогнозованого збільшення кількості осіб, які потребують психологічної допомоги, та стрімкого зростання випадків посттравматичного стресового розладу.Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання: діалектичний метод (для всебічного аналізу проблеми), методи аналізу та синтезу (під час вивчення інформаційно-правових механізмів), системний підхід (для дослідження структурних елементів), порівняльно-правовий метод (у зіставленні вітчизняного та міжнародного досвіду), формально-логічний метод (для тлумачення правових норм), метод узагальнення (у формулюванні висновків і рекомендацій).Наукову новизну роботи визначено формуванням інноваційного методологічного підходу до інформаційно-правового забезпечення охорони психічного здоров’я, що інтегрує технологічні, правові та гуманістичні складники захисту прав пацієнтів. Розроблено й обґрунтовано систему принципів інформаційно-правового захисту, серед яких ключовими є принципи верховенства права, пропорційності, забезпечення конфіденційності та спрощення доступу до медичної інформації.Ключовим науковим результатом стало розроблення багаторівневої моделі зберігання медичної інформації з диференційованими механізмами доступу, що суттєво підвищує рівень захисту персональних даних пацієнтів. Запропоновано впровадження технології псевдонімізації та механізмів контрольованого доступу до чутливої медичної інформації, які відповідають міжнародним стандартам захисту персональних даних.Практичне значення дослідження полягає в розробленні науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення нормативно-правового регулювання у сфері захисту медичної інформації осіб із психічними розладами. Запропоновані механізми можуть бути впроваджені в законотворчу діяльність, практику роботи електронних систем охорони здоров’я та слугувати методологічною основою для подальших наукових досліджень.Основні висновки дослідження спрямовано на формування ефективної системи інформаційно-правового забезпечення, яка гарантує дотримання прав пацієнтів, захист їхніх персональних даних і підвищення якості медичної допомоги в умовах цифрової трансформації галузі.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ОРГАНІВ ДІЗНАННЯ В УКРАЇНІ

Сергій Олександрович Зінченко — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

Досліджено особливості адміністративно-правового регулювання діяльності органів дізнання в Україні. Проаналізовано систему нормативно-правових актів, що визначають правовий статус і повноваження органів дізнання. Встановлено, що законодавче регулювання діяльності органів дізнання характеризується значною фраґментарністю та відсутністю системного підходу. Виявлено суттєві прогалини у спеціальних законах про правоохоронні органи щодо реґламентації повноважень дізнавачів. Розглянуто проблему замалого матеріально-технічного забезпечення підрозділів дізнання, що особливо загострилася в умовах воєнного стану. Визначено, що обмежене фінансування призводить до неможливості оновлення технічного оснащення, обмеження доступу до спеціалізованих баз даних і зниження ефективності документування правопорушень. Досліджено питання розмежування процесуальних повноважень між дізнавачами та слідчими. Встановлено наявність суттєвих обмежень у процесуальних правах дізнавачів, зокрема щодо самостійного звернення до слідчого судді із клопотаннями про застосування заходів забезпечення кримінального провадження.Проаналізовано проблему нерівнозначності правового статусу керівників органів досудового розслідування та дізнання. Виявлено невиправдане звуження кола керівників органів дізнання і обмеження їхніх управлінських можливостей. Запропоновано системне вирішення виявлених проблем шляхом розроблення і ухвалення Закону України «Про органи досудового розслідування», який має закріпити єдині стандарти процесуальної самостійності слідчих і дізнавачів. Обґрунтовано необхідність унесення комплексних змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо розширення процесуальних повноважень дізнавачів і керівників органів дізнання. Визначено, що запропоновані зміни дозволять забезпечити ефективне функціонування інституту дізнання під час розслідування кримінальних проступків, оптимізувати використання ресурсів правоохоронних органів. Сформульовано висновок про необхідність комплексного законодавчого врегулювання статусу органів дізнання для забезпечення ефективного виконання ними своїх функцій у системі кримінального судочинства України.

РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ЩО РЕАЛІЗУЮТЬ ПОЛІТИКУ У СФЕРІ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Валерія Сергіївна Іванова — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню питання органів державної влади у сфері національної інноваційної системи України, їхніх функцій і взаємодії, що здійснює вплив на розвиток інноваційної діяльності. У роботі використовувалися метод аналізу та синтезу даних, а також системний підхід для дослідження повноважень органів державної влади у сфері інновацій.У статті проаналізовано існуючу систему органів державної влади, які реалізують політику у сфері інноваційної діяльності. До таких органів належать: Міністерство цифрової трансформації України, Міністерство економіки України, Міністерство освіти і науки України та Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості України.Варто приділити особливу увагу допоміжним інститутам, які забезпечують функціонування інноваційної сфери, зокрема: Раді з розвитку інновацій, Державній інноваційній фінансово-кредитній установі.Окрема увага приділяється аналізу наукового підходу щодо доцільності передачі повноважень у сфері інновацій іншому центральному органу виконавчої влади.Окрім цього, на основі аналізу наукових досліджень розглядається питання доцільності створення спеціалізованого органу в інноваційній сфері, який би перейняв на себе всі повноваження від інших центральних органів виконавчої влади.Автор доходить висновку, що передача повноважень у сфері інновацій іншому центральному органу виконавчої влади ніяк не змінить наявну зараз ситуацію, проте створення окремого спеціалізованого органу є необхідною складовою частиною належного розвитку національної інноваційної системи. Однак наголошується на тому, що реформування управлінської системи має включати в себе лише цю складову частину, а також має супроводжуватися чітким розмежуванням повноважень у рамках наявної структури.Результати цього дослідження можуть бути використані у процесі реорганізації управлінської системи з метою підвищення ефективності управління інноваційною сферою

ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВА ПРИРОДА ДОГОВОРУ УПРАВЛІННЯ ЧУЖИМИ СПРАВАМИ

В’ячеслав Вадимович Карташов — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено визначенню поняття та правовій характеристиці договору управління чужими справами. Зокрема встановлено, що його варто сприймати як: а) юридичний факт; б) ключовий елемент механізму договірного регулювання правовідносин щодо здійснення управління чужими справами; в) як правовідношення; г) як виразник реалізації принципу свободи договору на тлі відсутності законодавчого закріплення досліджуваної договірної конструкції у вітчизняній правовій системі. Доведено, що договір управління чужими справами наділений ознакою непоіменованості, яка має своїм значенням можливість застосування цієї договірної конструкції для упорядкування відносин із делегованого управління на практиці, незважаючи на незакріпленість її в положеннях чинного законодавства. Наголошено на двосторонньому характері договору, що обґрунтовується протилежною спрямованістю прав і обов’язків його сторін, зустрічним характером волевиявлень останніх і нетотожністю цілей, для досягнення яких сторони вступають у договірні правовідносини. Доведено, що договір управління чужими справами є відплатним з огляду на отримання управителем майнового еквівалента (плати за послуги) за наслідком виконання своїх зобов’язань перед установником управління. Встановлено, що досліджуваний договір може бути: а) як консенсуальним, так і реальним (залежно від особливостей об’єкта управління, щодо якого в межах договору відбувається делегування повноважень управителю, а також інших обставин, які мають юридичне значення для встановлення договірного правовідношення); б) як строковим, так і безстроковим, з урахуванням потреб установника управління та можливостей управителя. Наголошено на фідуціарному характері договору управління чужими справами, що уможливлює делегування установником управління дискреційних повноважень управителеві щодо управління чужими справами, зокрема і здійснення останнім в інтересах установника управління юридичних і фактичних дій, що входять до предмета договору, на власний розсуд, залежно від конкретних обставин.

ЗМІНА НАЙМЕНУВАННЯ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ: НАСЛІДКИ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ

Валерій Володимирович Круглик — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

Ця стаття розглядає проблеми, пов'язані із зміною найменування юридичної особи, і проводить аналіз судової практики Верховного Суду. Основною метою Верховного Суду є забезпечення сталості та єдності судової практики з метою дотримання принципу юридичної визначеності, рівності та справедливості.В статті розглядаються умови правонаступництва, особливу увагу приділяючи зміні назви юридичної особи. Зазначається, що така зміна не впливає на структуру цивільного правовідношення, і учасник залишається тим же, що не потребує створення (залучення) нового учасника для передачі йому прав та обов'язків. В тому числі, стаття розглядає правовий статус банків і доводить, що право вимоги за кредитним договором та строки виконання зобов'язань не залежать від наявності у кредитора ознак банку або фінансової установи.Додатково, стаття виокремлює нетипові помилки при застосуванні норм Цивільного кодексу України та досліджує їх причини. Це важливий аспект, який може вплинути на стабільність та послідовність судової практики, тому їх аналіз допоможе виправити та покращити роботу судів у майбутньому.Ця стаття базується на дослідженні судових рішень апеляційних і Верховного суду, включаючи рішення Великої Палати Верховного Суду з питання правонаступництва юридичної особи при зміні її найменування. Аналіз судових рішень дозволяє визначити законність та обґрунтованість зміни найменування юридичної особи і визначити можливість оскарження таких ухвал учасниками справи. Такий підхід дозволяє зрозуміти практику судового захисту прав та інтересів учасників цивільних справ у випадках, пов'язаних із зміною найменування юридичної особи. Отже, на основі судових рішень проводиться аналіз та дослідження правонаступництва юридичної особи у контексті зміни її найменування, що дає можливість зрозуміти процес та можливі наслідки для учасників справи. Суд повинен аналізувати представлені сторонами документи на відповідність вимогам Цивільного кодексу України та визначити, чи відбулося правонаступництво у справі, оскільки це є основою для можливої відмови у задоволенні заяви про зміну найменування.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ КОРИСТУВАННЯ ТА ЗБЕРІГАННЯ ВІЙСЬКОВОГО МАЙНА: МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Роман Петрович Лаврьонов — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджено проблеми кримінально-правової відповідальності за військову недба- лість, яка є одним із найбільш поширених правопорушень у військовій сфері та має значний вплив на бойову готовність, військову дисципліну й ефективність управління збройними силами. Проаналізовано чинне законодавство України, зокрема положення Кримінального кодексу, що регулюють відповідальність за військову недбалість, а також визначено основні правові та правозастосовні проблеми, пов’язані з його застосуванням. Окрему увагу приді- лено аналізу міжнародного досвіду, що включає особливості правового регулювання у кра- їнах НАТО та Європейського Союзу, де існують більш структуровані підходи до класифікації військових правопорушень і застосування кримінальних санкцій.Встановлено, що національна правова система потребує більш чіткого визначення складу військової недбалості, зокрема розмежування дисциплінарних і кримінальних правопору- шень, а також уточнення критеріїв доведення вини військовослужбовців. Запропоновано низку рекомендацій щодо вдосконалення законодавства, що передбачають деталізацію пра- вових норм, які визначають відповідальність за військову недбалість, удосконалення підхо- дів до її кваліфікації та застосування санкцій.Досліджено судову практику в Україні та виявлено основні труднощі, пов’язані із пра- возастосуванням у справах про військову недбалість. Визначено, що одним із ключових чинників, який впливає на якість судових рішень, є відсутність військово-психологічної екс- пертизи, що дозволяє враховувати бойовий стрес, психоемоційний стан військовослужбовця та його здатність до ухвалення рішень у критичних ситуаціях. Обґрунтовано необхідність запровадження такої експертизи у військовій юстиції України, що сприятиме об’єктивнішому підходу до кваліфікації військових правопорушень і встановлення реального ступеня відпо- відальності військовослужбовців.Запропоновано комплекс заходів щодо вдосконалення кримінально-правової політики у сфері військової відповідальності, які включають створення спеціалізованих військових судів, підвищення рівня професійної підготовки слідчих, прокурорів і суддів, розроблення спеціальних методичних рекомендацій для органів правосуддя і оптимізацію санкцій за вій- ськову недбалість. Визначено, що запровадження цих змін сприятиме покращенню військо- вої дисципліни, підвищенню правового захисту військовослужбовців і гармонізації військової юстиції України з міжнародними стандартами.

ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВА ПРИРОДА НАСТАВНИЦТВА У ВІТЧИЗНЯНІЙ ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ

Софія Михайлівна Назар — Thu, 01 May 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню поняття та правової природи наставництва у правовій системі України. Виокремлено декілька тлумачень поняття наставництва, як: 1) діяльнос- ті щодо надання допомоги та підтримки дітям, що перебувають в інституційних закладах виховання; 2) процесу, у рамках якого відбувається передання досвіду та знань від більш досвідченої особи до менш досвідченої, орієнтоване на освітні чи професійні досягнення;3) відносин більш досвідченої особи з менш досвідченою щодо набуття останньою знань і навичок; 4) форми соціальної та психологічної адаптації дітей, що перебувають в інститу- ційних закладах виховання, до самостійного життя. Незважаючи на відсутність у Сімейно- му кодексі України норм, присвячених регулюванню наставницьких правовідносин, остан- ні умовно можна віднести до предмета сімейно-правового регулювання через те, що вони знаходять свою динаміку в рамках інституційної форми влаштування дітей, яка є елемен- том предмета правового регулювання сімейного права. Водночас зроблено висновок про неможливість наділення правовідносин щодо наставництва сімейно-правовим характером, виходячи, зокрема, зі: а) специфіки суб’єктного складу досліджуваних правовідносин, яки- ми є центр соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді за місцем проживання дитини, настав- ник і адміністрація закладу, у якому проживає дитина; б) підстави їх виникнення, якою є юридичний склад, що завершується укладенням договору про наставництво; в) змісту, яким є права й обов’язки учасників правовідносин щодо наставництва, пов’язані зі здійснен- ням наставником діяльності щодо надання дитині, що перебуває в інституційному закладі виховання, соціально-психологічної підтримки та допомоги, не пов’язаних із вихованням її в сімейному оточенні.

КОМПЕТЕНЦІЯ СУБ’ЄКТІВ ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЙНИМ РИЗИКАМ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ МИТНИХ ПРОЦЕДУР: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Інна Іванівна Пай — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено розкриттю теоретичних і практичних проблем розмежування компе- тенції окремих суб’єктів запобігання корупційним ризикам у здійсненні митних процедур у межах його адміністративно-правового забезпечення. З’ясовано та проаналізовано зміст категорії «суб’єкт права», а також термінів «компетенція органу державної влади», «компе- тенція» та «повноваження». Доведено, що митні процедури ‒ це правозастосовна діяльність митних органів і їх посадових осіб, спрямована на реалізацію їхніх повноважень під час пере- міщення конкретного товару через митний кордон визначеним способом у межах вибраного декларантом митного режиму (як фізичними, так і юридичними особами) з дотриманням сукупності митних формальностей. Запропоновано авторське визначення юридичної кон- струкції – «компетенція суб’єктів запобігання корупційним ризикам під час здійснення митних процедур». Підтримано наукову позицію, що компетенція суб’єктів запобігання корупційним ризикам під час здійснення митних процедур є складовою частиною їхнього адміністратив- но-правового статусу, визначає їхнє місце та роль у системі антикорупційних органів у мит- ній сфері, може бути визначена як сукупність нормативно визначених цілей і завдань, яка необхідна для виконання державно-владних повноважень у цій царині, а «повноваження» вказують на те, які правові можливості має суб’єкт запобігання корупційним ризикам під час здійснення митних процедур для вирішення визначених компетенцією завдань. До основних складових частин компетенції суб’єктів запобігання корупційним ризикам у здійсненні мит- них процедур доцільно віднести сукупність і обсяг їхніх прав і обов’язків, завдання, функції, призначення, відповідальність тощо. Розглянуто повноваження таких суб’єктів запобігання корупційним ризикам під час здійснення митних процедур загальної компетенції, як Верхо- вна Рада України, Кабінет Міністрів України, Президент України, окремих суб’єктів спеці- альної компетенції, зокрема Національного агентства запобігання корупції, Національного антикорупційного бюро України, Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, Державної митної служби України тощо.

УЧАСНИКИ ДОГОВІРНИХ ВІДНОСИН ОСОБИСТОГО СТРАХУВАННЯ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

Євгеній Валерійович Панченко — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

У науковій статті з урахуванням положень чинного законодавства України, що регулює страхові відносини, і наявних наукових позицій визначено суб’єктний склад, особливості правового статусу учасників договірних відносин особистого страхування військовослужбовців, умови їх вступу в договірні відносини, сформульовано наукові висновки та практичні пропозиції щодо вдосконалення механізму регулювання договірних відносин особистого страхування військовослужбовців.Установлено, що основними учасниками договірних відносин особистого страхування військовослужбовців є страховик і страхувальник, які беруть безпосередню участь у їх виникненні, зміні або припиненні. Застраховані особи та вигодонабувачі можуть виступати учасниками договірних відносин особистого страхування військовослужбовців залежно від волевиявлення страховика та/або страхувальника.Обґрунтовано, що сторони договору особистого страхування військовослужбовців мають бути наділені належним обсягом цивільної дієздатності для здійснення ними своїх прав і обов’язків за договором. У договірних відносинах особистого страхування військовослужбовців на стороні страховика може бути тільки та юридична особа, яка наділена можливістю здійснення нею страхової діяльності, лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії), що свідчить про наявність у юридичних осіб – страховиків спеціальної правосуб’єктності.Замовником страхової послуги – страхувальником у сфері особистого страхування військовослужбовців – може бути як сам військовослужбовець, так і інша дієздатна фізична особа, фізична особа – підприємець, а також юридична особа, яка має страховий інтерес.Зауважено, що страховий інтерес у сфері особистого страхування військовослужбовців являє собою свідоме відображення потреби військовослужбовця у страховому захисті своїх правомірних майнових інтересів на випадок можливого настання страхового випадку, пов’язаного з його життям, здоров’ям і працездатністю.Установлено, що на військовослужбовців як страхувальників за договором особистого страхування, зважаючи на професійний характер участі страховика в договірних відносинах страхування, поширюються додаткові гарантії захисту, передбачені законодавством про захист прав споживачів.Зроблено висновок про необхідність застосування всього потенціалу інституту страхування з метою забезпечення належного захисту прав та інтересів військовослужбовців, зокрема й в умовах воєнного стану та поширених ризиків завдання шкоди життю та здоров’ю військовослужбовців.

ЦИФРОВІЗАЦІЯ НОТАРІАТУ ТА ДЕРЖАВНИХ РЕЄСТРІВ В УКРАЇНІ: НЕЗАХИЩЕНІСТЬ СИСТЕМИ ТА НЕОБХІДНІСТЬ ПЕРЕГЛЯДУ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ

Олександр Олександрович Письменний — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена розгляду деяких питань упровадження цифрових технологій у нотаріальну діяльність. Нотаріат в Україні постійно перебуває в динаміці розвитку та вдосконалення, що проявляється у змінах як системи, так і особливостей діяльності нотаріусів.У статті зосереджено увагу на необхідності поступового введення нових форм і технологій у нотаріальну діяльність з метою гарантованої всебічної допомоги учасникам цивільних правовідносин. У процесі дослідження висвітлено окремі проблемні аспекти процедури впровадження та функціонування електронного нотаріату в Україні. Розглянуто доцільність запровадження та нормативного закріплення електронного нотаріату в Україні. Розглянуто актуальні зміни законодавства про нотаріат, пов’язані з розвитком електронного цивільного обороту.Стаття присвячена характеристиці особливостей проблемних питань цифровізації нотаріату в умовах дії правового режиму воєнного стану в Україні. Актуальність даного питання пояснюється тим, що в сучасних умовах розвитку інформаційних технологій і їх практичного застосування в системі нотаріату маємо можливість отримувати якісно, оперативно та прозоро широкий спектр послуг, що надаються органами нотаріату в умовах дії правового режиму воєнного стану в Україні.Одним із надважливих напрямів нотаріальної діяльності є допомога громадянам у реалізації їхніх законних прав у частині здійснення ними нотаріальних реєстраційних дій.Наголошено на необхідності модернізації українського нотаріату та його погодження з європейськими стандартами. Установлено, що запровадження електронного нотаріату в рамках формування технологічної інфраструктури для гарантування безпеки та стабільності правовідносин в умовах електронного цивільного обороту переводить на новий рівень якість надання нотаріальних послуг і безпеку юридично значущих відомостей. Досліджено доцільність запровадження електронної форми документування, яка сприятиме спрощенню роботи нотаріусів. Також у процесі дослідження звернено увагу на те, що впровадження електронної системи нотаріату в Україні має відповідати всім установленим вимогам про захист інформації, бути забезпечене необхідними засобами захисту.Автор доходить висновку, що для коректного функціонування електронного нотаріату робота електронного реєстру нотаріальних дій з іншими електронними реєстрами та сервісами, що діють, які застосовуються під час учинення нотаріальної дії, має бути узгодженою та технічно сумісною. Запропоновано внести зміни до чинного Закону України «Про нотарі- ат» – закріпити чіткий перелік нотаріальних дій, які можна буде вчиняти через електронні сервіси.

СТАН НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯ ПИТАНЬ ЗАПОБІГАННЯ ВОЄННИМ КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОПОРУШЕННЯМ ПРОТИ ЦИВІЛЬНОГО НАСЕЛЕННЯ

Роман Іванович Синоверський — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

У статті підкреслено, що вироблення ефективних заходів запобігання воєнним криміналь- ним правопорушенням проти цивільного населення неможливо без належної їх наукової розробленості. Аналіз стану наукової розробленості питання про запобігання воєнним кри- мінальним правопорушенням проти цивільного населення здійснено з урахуванням систе- матизації наукових праць. Зокрема, автором послідовно вивчено монографії та дисертації, наукові статті, тези доповідей та інші науково-практичні видання з питань, що стосуються дослідження питань феномену війни, кримінально-правової та кримінологічної проблемати- ки запобігання таким кримінальним правопорушенням. У статті автор наголошує на важли- вості міждисциплінарного підходу до вивчення питання запобігання воєнним кримінальним правопорушенням проти цивільного населення. Розглянуто наукові праці, у яких дослідже- но чинники, що передували широкомасштабному вторгненню Російської Федерації на тери- торію України. Проаналізовано основні підходи до визначення понять «воєнні злочини», «воєнні кримінальні правопорушення», «гібридна війна», «порушення законів та звичаїв війни». Досліджено праці, присвячені теоретичним і практичним питанням протидії злочин- ності кримінально-правовими та кримінологічними засобами в умовах війни. Констатовано, що натепер у науковій літературі, незважаючи на наявність праць, присвячених визначенню поняття та видів воєнних кримінальних правопорушень, їхнях кримінально-правових ознак, окремих аспектів документування та розслідування, питання кримінологічної характерис- тики та запобігання воєнним кримінальним правопорушенням проти цивільного населення залишається нерозкритим. Наголошено, що відсутні комплексні дослідження щодо вивчення стану та тенденцій учинення воєнних кримінальних правопорушень проти цивільного насе- лення, детермінантів їх учинення, кримінологічної характеристика осіб, які вчиняють воєнні кримінальні правопорушення проти цивільного населення, а також осіб – жертв таких кри- мінальних правопорушень.

ЩОДО МІСЦЯ ОБМЕЖУВАЛЬНИХ ЗАХОДІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Семен Олександрович Солоненко — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

У рамках імплементації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами в українському законодавстві з’явились спеціальні заходи протидії домашньому насильству. Нормою щодо таких заходів був доповнений і Кримінальний процесуальний кодекс України.У Кримінальному процесуальному кодексі України законодавець їх вніс у формі обмежувальних заходів, що можуть застосовуватися в разі вибору запобіжних заходів щодо осіб, які підозрюються в учиненні кримінальних правопорушень, пов’язаних із домашнім насильством (частина 6 статті 194 Кримінального процесуального кодексу України).Стаття присвячена дослідженню дискусійного питання щодо місця обмежувальних заходів у кримінальному процесі України. З одного боку, є питання доцільності виділення окремої норми щодо обмежувальних заходів за обставин, коли вони по своїй суті є такими ж процесуальними обов’язками, як і ті, що передбачені в частині 5 статті 194 Кримінального процесуального кодексу України, а також значною мірою охоплюються ними. Водночас законодавцем не врегульовано, як діяти суду, коли обмежувальний захід і обов’язок є схожими – віддавати перевагу обмежувальному заходу з огляду на те, що кримінальне правопорушення пов’язане з домашнім насильством, покладати обов’язок, передбачений у частині 5 статті 194 Кримінального процесуального кодексу України, чи використовувати обидва інструменти.З іншого боку, у науковому середовищі існують пропозиції щодо виокремлення обмежувальних заходів, які нині є складником інституту запобіжних заходів, як самостійного заходу забезпечення, з окремим порядком, підставами застосування.У процесі дослідження було встановлено наявність підстав для закріплення обмежувальних заходів у Кримінальному процесуальному кодексі України, відсутність підстав для самостійного застосування обмежувальних заходів за межами запобіжного заходу, а також необхідність закріплення пріоритету застосування обмежувальних заходів над покладенням схожих за суттю обов’язків, передбачених частиною 5 статті 194 Кримінального процесуального кодексу України, у кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень, пов’язаних із домашнім насильством.Окрім цього, автор дійшов висновку про наявність підстав для вилучення з переліку обмежувальних заходів направлення на програму для кривдників, зважаючи на те, що закріплення цього заходу у Кримінальному процесуальному кодексі України не узгоджується із суттю запобіжних заходів і засадами кримінального провадження.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ ВИХОВНОГО ХАРАКТЕРУ У ВИДІ ОБМЕЖЕННЯ ДОЗВІЛЛЯ І ВСТАНОВЛЕННЯ ОСОБЛИВИХ ВИМОГ ДО ПОВЕДІНКИ НЕПОВНОЛІТНЬОГО

Віталій Олегович Шморгун — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

У науковій статті на підставі аналізу чинного законодавства України та судової прак- тики висвітлено проблемні питання, які зумовлені звільненням неповнолітніх від покаран- ня із застосуванням примусових заходів виховного характеру у формі обмеження дозвіл- ля та встановлення особливих вимог до їхньої поведінки. Розглянуто питання доцільності застосування таких примусових заходів виховного характеру.Звернуто увагу на необхідність законодавчого закріплення у Кримінальному кодексі України дефініції мети застосування примусових заходів виховного характеру й обґрунтова- но, що метою застосування примусових заходів виховного характеру має бути виправлення неповнолітніх, які вчинили кримінальний проступок або нетяжкий злочин, а також запобі- гання вчиненню ними нових кримінальних правопорушень.Вказано на необхідність нормативного визначення переліку різновидів обмежень дозвіл- ля та вимог до поведінки неповнолітнього, які можуть бути застосовані до останнього в разі звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру, та строку їх застосування, як гарантії реалізацію принципів верховенства права та правової визначеності, оскільки обмеження будь-якого права має базуватися на критеріях, що дають змогу особі передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.Виявлено, що в сучасних умовах застосування таких примусових заходів виховного харак- теру, як обмеження дозвілля та встановлення особливих вимог щодо поведінки неповноліт- нього, фактично не може забезпечити виправлення неповнолітніх, які вчинили криміналь- ний проступок або нетяжкий злочин, а також запобігти вчиненню ними нових кримінальних правопорушень, оскільки відсутня процедура звернення вироків, якими застосовані вказа- ні заходи, до виконання, а законодавством України не передбачений порядок здійснення контролю та наслідки невиконання неповнолітніми застосованих до них вироком суду при- мусових заходів виховного характеру.Підкреслено необхідність реформування законодавства України в частині правової реґла- ментації застосування примусових заходів виховного характеру.

ОЦІНКА ВПЛИВУ ПРОЄКТУ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО АКТА НА СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ: ДОСВІД КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ТА МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ УКРАЇНИ

Наталія Іванівна Атаманчук — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано поняття «оцінка впливу», особливості здійснення суб’єктом правотворчої ініціативи оцінювання впливу проєкту нормативно-правового акта на суспільні відносини, що визначені в Законі України «Про правотворчу діяльність». Автором вивчено особливості проведення аналізу регулятивного впливу проєктів регуляторних актів відповідно до Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».Досліджено досвід Республіки Польща, Чеської Республіки, Республіки Естонія, Литовської Республіки, Румунії, Чорногорії та Болгарії щодо здійснення оцінювання впливу під час розроблення нормативно-правових актів. Зосереджено увагу на законодавстві країн Європейського Союзу, яке регулює правотворчий процес, зокрема вимоги щодо обов’язковості здійснення оцінювання впливу суб’єктом права законодавчої ініціативи.З’ясовано, що в Україні в пояснювальних записках до законопроєктів не здійснюється ґрунтовного оцінювання впливу, яке б містило критичне оцінювання позитивних і негативних наслідків законопроєкту, належного обґрунтування варіанту вирішення наявної проблеми на основі аналітичних, статистичних даних, досліджень і консультацій із заінтересованими сторонами. Доведено, що оцінювання впливу як ключовий початковий інструмент законодавчого процесу сприятиме ефективному врегулюванню суспільних відносин і надаватиме відповіді на більшість питань щодо законопроєкту. Наголошено на необхідності проведення оцінювання наслідків ухвалення проєктів законів на етапі підготовки таких проєктів в умовах подальшого реформування і вдосконалення правотворчої діяльності в Україні.

ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ВИЗНАЧЕННЯ ТА ПРАВОВОЇ РЕҐЛАМЕНТАЦІЇ ПРАВА НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ В УКРАЇНІ

Павло Володимирович Горбасенко — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

Попри безспірне визнання як соціальної цінності закріпленого у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «права на справедливий суд», аналіз законодавства України свідчить про те, що його правова реґламентація потребує вдосконалення.Не випадково окремі її аспекти стали предметом розгляду Конституційного Суду України.А оскільки є очевидним, що наукової уваги потребують й інші аспекти цієї проблеми, то з метою сприяння в розв’язанні цих завдань і вироблення пропозицій, спрямованих на узгодження їх із європейськими стандартами, і було проведене це дослідження.Метою статті є проведення аналізу проблемних аспектів конституційного визначення, правового регулювання та процесуальних механізмів реалізації права на судовий захист в Україні та внесення пропозицій щодо узгодження їх із європейськими стандартами.За результатами дослідження наводяться аргументи стосовно того, що: 1) правова нечіткість законодавчих положень, якими обґрунтовується наявність конституційного права громадян України на судовий захист, дає підстави для висновку про те, що Конституцією України таке право не передбачено, а тому юридично леґітимною підставою для його визнання та дотримання є ратифікована Конвенція України про захист прав людини і основоположних свобод; 2) у ньому не декларується ні «право на справедливий суд», ні право на судовий захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб та інтересів держави як учасників правовідносин; 3) конституційні засади судочинства не зорієнтовані на захист цих прав; 4) не відповідає істинному, узгодженому з європейськими уявленнями про нього та конституційному визначенню принципу верховенства права; 5) конституційного визначення та відповідного закріплення потребує також принцип безумовного виконання як конституційних обов’язків людини і громадянина, так і обов’язків, що випливають із практики правовідносин, кожним із їх учасників; 6) системний підхід до вирішення зазначених проблем зумовлює необхідність їх дослідження та відповідного коригування як нормативного визначення та закріплення, так і механізмів реалізації правовідносин на практиці та на галузевому рівні; 7) акцентується увага на тому, що запровадження міжнародних стандартів правового регулювання прав і свобод є одним з основних засобів їх забезпечення.

ПОНЯТТЯ ЮРИДИЧНИХ КОНСТРУКЦІЙ ЯК ЕЛЕМЕНТУ НОРМОТВОРЧОЇ ТЕХНІКИ

Людмила Миколаївна Добробог — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

У дослідженні розглядаються актуальні питання нормотворчої техніки, зокрема юридичні конструкції як її важливий елемент. Зазначається, що нормотворча техніка часто ототожнюється з юридичною технікою.Юридична конструкція розглядається як ключовий елемент юридичної техніки у сфері нормотворення, що забезпечує чіткість, логічну послідовність і ефективність правового регулювання. У дослідженні виокремлено та детально схарактеризовано чотири основні ознаки юридичної конструкції.По-перше, це логічна структура. Юридична конструкція має чітку внутрішню організацію та взаємозв’язок елементів, що забезпечує її цілісність, функціональність і ефективність.Логічна структура є каркасом, на якому будується юридична конструкція, та визначає спосіб організації та взаємодії елементів для досягнення ефективного правового регулювання.По-друге, це універсальність. Юридичні конструкції можуть використовуватися для моделювання різноманітних правових явищ незалежно від галузі права. Ця властивість зумовлена абстрактним характером юридичних конструкцій і їхньою спрямованістю на відображення загальних закономірностей правового регулювання. По-третє, це функціональність.Юридична конструкція служить інструментом для досягнення конкретних цілей правового регулювання. Вона завжди спрямована на вирішення завдання та забезпечення бажаного результату у сфері правового регулювання суспільних відносин. По-четверте, це формальна визначеність. Юридична конструкція набуває свого зовнішнього вираження в тексті нормативно-правового акта. Ця ознака забезпечує чіткість, ясність і однозначність правового регулювання, робить юридичну конструкцію зрозумілою для суб’єктів права та придатною для застосування у правозастосовній практиці.Резюмовано, що юридична конструкція – це логічно впорядкована модель, що відображає суттєві ознаки та зв’язки між правовими явищами з метою їх нормативного закріплення. Вона є результатом інтелектуальної діяльності суб’єкта нормотворення, спрямованої на створення оптимальної форми правової норми.

УЧАСНИКИ ПРАВОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: НОРМАТИВНІ ТА ДОКТРИНАЛЬНІ АСПЕКТИ РОЗУМІННЯ В УКРАЇНІ

Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

Правотворча діяльність виконує важливу соціальну роль, спрямовану на унормування окремої сфери суспільних відносин із метою забезпечення прав і законних інтересів учасників суспільних відносин. У юридичній науці тривалий час дискусійним було питання суб’єктного складу правотворчої діяльності. Однак поступовий відхід від позитивістського підходу до правотворчості посприяв визначенню держави як основного, але не єдиного суб’єкта правотворчої діяльності, що і знайшло відображення в Законі України «Про правотворчу діяльність». Нині учасниками правотворчого процесу визначено суб’єктів правотворчої діяльності; суб’єктів правотворчої ініціативи; суб’єктів забезпечення правотворчої діяльності; заінтересованих осіб. Автори вважають, що такий підхід є цілком виправданим з погляду теорії існування, функціонування та співвідношення громадянського суспільства та правової держави, оскільки правотворчість є останнім етапом правоутворення. Водночас актуальним питанням натепер є теоретико-методологічний аналіз конструктивної ролі всіх учасників правотворчої діяльності у правотворчому процесі як, власне, і питання персоналізації цих учасників.У статті персоніфіковано коло учасників правотворчої діяльності, визначено їхній статус і повноваження відповідно до положень правової доктрини та чинного законодавства. Авторами висновується, що на окрему увагу заслуговує питання конструктивної ролі всіх учасників правотворчої діяльності у процесі правового моніторингу, оскільки, відповідно до положень Закону України «Про правотворчу діяльність», правотворча діяльність – це не тільки діяльність щодо планування, розроблення проєктів і ухвалення нормативно-правових актів, але також і ведення їх обліку та здійснення правового моніторингу. Авторами акцентується на необхідності ухвалення спеціального Закону України «Про правовий моніторинг», яким і буде унормовуватися функціонал учасників правотворчої діяльності кожної групи, який має свою специфіку на кожній стадії проведення правового моніторингу.

ПРОГАЛИНИ У ПРАВІ: ПОЗИТИВНИЙ ПІДХІД ТА КОНЦЕПЦІЯ ПРИРОДНОГО ПРАВА

Кирило Вікторович Легких — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано позитивний підхід і концепцію природного права, визначено осо- бливості вирішення (подолання) прогалин у праві. Автор дослідив сучасні підходи до розу- міння прогалин у праві, з’ясував, що, як і в більшості інших визначень права, увага акцен- тується на системності, інституційності та нормативності, які забезпечують урегулювання суспільних відносин (взаємодії) людей.З погляду прогалин у праві, на думку автора, досліджуване питання є критично важливим для розуміння витоків проблеми, оскільки і в доктрині, і в нормативно-правових актах зафік- совані поняття прогалин у праві та прогалин у законодавстві, однак відсутнє чітке розуміння того, як виокремити наявність такої проблеми на практиці та застосувати до неї підходи до вирішення. Водночас позитивне і природне праворозуміння суттєво впливає на формування практики усунення (подолання) прогалин.Автор наголошує на надзвичайно важливому аспекті – право не має чіткого і єдиного сприйняття. На різних етапах свого існування, від зародження і дотепер, роль права, його функції, методи, механізм регулювання суспільних відносин суттєво різнилися. І досі немає чіткого та структурованого розуміння, що є коректним, який підхід до розуміння права спри- яє найбільш ефективному виконанню всіх тих функцій, які були на нього покладені.Також у статті зазначається, що стосовно України на сучасному етапі розвитку можемо бачити чітку позитивну динаміку становлення природного права.Підсумовуючи, у статті зазначено, що у країнах із позитивним правосприйняттям, де пра- во є законодавством, прогалини у праві є прогалинами в законодавстві. У країнах із панів- ною концепцією природного права прогалини у праві та прогалини в законодавстві існують у деякому взаємозв’язку, а в ситуації, коли стає очевидною наявність прогалини в законо- давстві, застосовується право як регулятор суспільних відносин у широкому розумінні.

ПРАВОТВОРЧІСТЬ ЯК ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНОГО ПРАВА

Ярослав Ярославович Мельник — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджуються проблеми правотворчості як феномену соціального права крізь призму філософських і соціальних аспектів, а також методології формування права як феномену. Доводиться, що саме завдяки розвитку науки й освіти розвивається правотворчість як процес, як інструмент. Також автором аналізуються законодавчі акти та проєкти законодавчих актів, які дали змогу відстежити залежність формування правотворчої діяльності завдяки розвитку освітнього та наукового права як складника соціального права.За результатами дослідження автор доходить висновку, що в арсеналі освітньо-наукового потенціалу з’являється, модифікується (еволюціонує) правотворчість, яка, урешті-решт, постає як сфера інтелектуального продукту соціального права, що сформована завдяки освітньому та науковому соціальному капіталу людини. Автор доводить, що правотворчість у діалектичному значені є саме феноменом соціального права, а не права адміністративного, службового, трудового чи то цивільного через те, що засновується на інститутах та інструментах, що впроваджують і сприяють набуттю за фактом творчих здібностей і культури людини, спонукають до творення права як соціального феномену. Соціальний складник лежить у правотворчості наскрізно, як основа та спроможність до здібностей продукувати, утворювати право завдяки професійній правничій компетентності та здібностям. Здатність людини створювати право, генерувати його залежить від соціального капіталу та соціальних спроможностей творчого працівника-правника як суб’єкта правотворчості.Соціальне право як галузь права настільки спроможна в методологічному сенсі забезпечити правотворчість як процес, наскільки воно є розвиненим інституційно, методологічно.Навіть більше, автор доводить, що стан соціального права залежить саме від людського ресурсу, освітньо-наукового капіталу, культури науки й освіти, у цьому і визначається, на його думку, феномен правотворчості в соціальному праві.

ДОТРИМАННЯ ПРАВИЛ ЮРИДИЧНОЇ ТЕХНІКИ ЯК ЗАПОРУКА ЕФЕКТИВНОЇ РОБОТИ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ

Ольга Володимирівна Токарчук — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу правової природи юридичної техніки, установлено її зміст і складники, визначено їхню роль у процесі створення правових актів, що пов’язано не лише із застосуванням юридико-технічного знаряддя, але також з інтелектуальними витратами й рівнем правової культури. У цьому контексті юридична техніка є відзеркаленням розумового й духовного рівня процесу створення правових актів, а саме – об’єктивних складників, тобто прийомів, правил, методів, принципів, і суб’єктивних – наявного потенціалу суб’єкта створення акта. Виокремлено фаховий рівень субєктів правотворчості та правозастосування, наголошено на належному рівні підготовки фахівців, їхній моральній і матеріальній заінтересованості у власній правозастосовній діяльності. Якісна й ефективна юридична діяльність можлива лише за умови високого рівня теоретичної та практичної підготовки юристів. Дослідження основ техніки юридичної формалізації та мистецтва складання юридичних документів є частиною сучасної юридичної освіти й науки.Установлено, що законодавство буде досконалим і довершеним тоді, коли характеризуватиметься якісним рівнем юридично-технічного опрацювання системи офіційно оприлюднених нормативно-правових актів. В умовах прискореного законотворення мало уваги приділяється забезпеченню внутрішньої узгодженості, повноти та наукової обґрунтованості ухвалених законодавчих актів. Зауважено, що чинне законодавство є несистемним, суперечливим, надмірно декларативним і часто не забезпечене механізмом реалізації.Сформовано ідею, що вимога справедливості визначає характер юридичної техніки. Техніка – це вміння, юридичне мистецтво, майстерність праворозуміння, а також усі вимоги, засоби і правила, прийоми цього мистецтва. Визначальним є праворозуміння, адже від рівня усвідомлення і розуміння категорії «право» залежать ключові принципи здійснення юридичної практики.Систематизовано загальнотеоретичні уявлення про види та призначення юридичної техніки, вимогам яких повинна відповідати ця діяльність загалом і відповідно до видової класифікації.

КРИМІНАЛІЗАЦІЯ ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО САНКЦІЇ: ВИТОКИ І ПРОБЛЕМИ НОРМОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Віталій Володимирович Кузнецов — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

У статті розглянуто європейський досвід у сфері протидії санаційному законодавству, висвітлено його вплив на вітчизняну нормотворчу діяльність щодо криміналізації порушення і обходу обмежувальних заходів (санкцій). Автором обґрунтовано, що агресія Росії спонукала до застосування санкційного режиму до фізичних і юридичних осіб, які є учасниками чи причетними до цього міжнародного конфлікту, з боку як України, так і європейської спільноти. У дослідженні констатовано, що недотримання окремими суб’єктами вимог санкційного режиму спонукало Європейський парламент та Раду Європи ухвалити Директиву ЄС 2024/1226 «Про визначення кримінальних правопорушень і покарань за порушення обмежувальних заходів Союзу та внесення змін до Директиви ЄС 2018/1673». Установлено, що кримінальне законодавство більшості країн – членів Європейського Союзу визнає порушення та/чи обхід санкцій протиправним діянням.Зроблено висновок, що вітчизняне законодавство потрібно адаптувати до вимог Директиви ЄС 2024/1226, що є однією з умов вступу до Європейського Союзу. Внесення змін до Кримінального кодексу України щодо криміналізації порушення обмежувального заходу (санкції) потребує не тільки врахування положень вказаної Директиви, але й дотримання принципу правової визначеності.У статті було проаналізовано чотири законопроєкти щодо запровадження відповідальності за порушення санкційного режиму (№ 4002 від 1 вересня 2020 року, № 5193 від 2 березня 2021 року, № 8384 від 25 січня 2023 року, № 12406 від 14 січня 2025 року), які станом на 24 лютого 2025 року не отримали нормативної реалізації. Узагальнення зауважень Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України до вказаних законопроєктів дозволило встановити найбільш типові: відсутність чітких і повних обмежень у регулятивному санкційному законодавстві; дуалістичність у визначенні родового об’єкта складу кримінального правопорушення; неточно визначені ознаки об’єктивної сторони та суб’єкт складу кримінального правопорушення; реґламентація окремих санкцій не відповідає характеру та ступеню суспільної небезпеки діяння; реґламентація позбавлення права обіймати деякі посади чи займатися якоюсь діяльністю не відповідає загальним положенням застосування такого покарання; непослідовність у реґламентації заохочувальної кримінально-правової норми. Зроблено висновок про більш вдалу модель відповідної кримінально-правової заборони, яка передбачена у проєкті № 12406 від 14 січня 2025 року.

ПОНЯТТЯ «АФІЛІЙОВАНА ОСОБА» В ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРАВІ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Ірина Михайлівна Алмаші — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено дослідження змісту поняття «афілійовані особи», проаналізовано ознаки, які характеризують дане поняття. Розкрито історико-правовий аспект застосування поняття «афілійовані особи» на законодавчому рівні, розглянуто походження даного терміна та його застосування в міжнародній практиці, зокрема в законодавстві Федеративної Республіки Німеччина, Сполучених Штатів Америки, Франції. Проаналізовано чинне законодавство у сфері господарських правовідносин щодо визначення поняття «афілійовані особи». На думку автора, варто уніфікувати такі поняття, як «афілійовані особи», «пов’язані особи», «асоційовані особи», «асоційовані підприємства», виробити єдиний підхід. Усі ці поняття об’єднують ознаки «контроль», «залежність». З поняттям «афілійовані особи» нерозривно пов’язана така ознака, як «афілійованість», яка потребує свого законодавчого визначення. На думку автора, необхідно внести зміни в Господарський кодекс України як в основоположний нормативно-правовий акт у сфері правового регулювання господарських правовідносин щодо визначення поняття «афілійовані особи», зазначити перелік афілійованих осіб. А також унести фізичних осіб до числа афілійованих, деталізувати перелік членів сімей фізичної особи, уніфікувати підхід до кола осіб, що є членами сім’ї фізичної особи. Також на законодавчому рівні доречно визначити, що відносини афілійованості можуть бути: майновими (заснованими на участі у статутному капіталі конкретної юридичної особи); організаційно-управлінськими (пов’язані з участю тих чи інших осіб в органах управління юридичних осіб). Автор уважає, що варто виокремити відносини афілійованості, які виникають між подружжям, батьками, дітьми, братами та сестрами, оскільки такі відносини, виходячи з підстав їх виникнення, наділені особливими ознаками, за характером походження вони не є майновими чи організаційно-управлінськими, але наділені власним інтересом осіб до господарських правовідносин.

ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ОБ’ЄКТ ДОВІРЧОЇ ВЛАСНОСТІ У КРЕДИТНИХ ЗОБОВ’ЯЗАННЯХ

Андрій Богданович Гриняк — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено аналізу наслідків порушення боржником кредитних зобов’язань у контексті захисту порушених прав кредитора шляхом звернення стягнення на об’єкт довірчої власності. Виокремлено підстави звернення стягнення на об’єкт довірчої власності, як-от: прострочення; несплата боржником процентів; невиконання чи неналежне виконання боржником зобов’язання щодо повернення речі, визначеної родовими ознаками; передання боржником об’єкта довірчої власності в користування третім особам без дозволу кредитора; експлуатація боржником об’єкта довірчої власності у спосіб, що загрожує істотним зниженням його вартості чи знищенням; невиконання обов’язку щодо страхування об’єкта довірчої власності тощо. Розглянуто законодавчі вимоги щодо обов’язкового звернення кредитором стягнення на об’єкт довірчої власності. Зроблено висновок з урахуванням наведеного обов’язку кредитора звернути стягнення на майно боржника з підстав, що безпосередньо не пов’язані з невиконанням чи неналежним виконанням ним зобов’язань, про наділення довірчої власності особливою, нетиповою для способів забезпечення виконання зобов’язань правовою природою.Проаналізовано порядок звернення стягнення на об’єкт довірчої власності. Встановлено, що звернення стягнення на об’єкт довірчої власності характеризується спрощеним порядком реалізації через механізм відчуження в безспірному порядку. Задоволення вимог кредитора можливе як через звернення стягнення на об’єкт довірчої власності, так і шляхом набуття права приватної власності кредитора на цей об’єкт. Проаналізовано порядок визначення ціни продажу об’єкта довірчої власності, процедуру реалізації боржником переважного права на придбання майна, щодо якого кредитором ухвалено рішення про звернення стягнення. Виокремлено випадки виконання обов’язку боржника третьою особою (передоручення виконання). Визначено особливості реалізації права на звернення стягнення на такий об’єкт довірчої власності, як житло.

ФІДУЦІАРНИЙ ОБОВ’ЯЗОК ЛОЯЛЬНОСТІ У ВІДНОСИНАХ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ЮРИДИЧНИМ ПРЕДСТАВНИЦТВОМ

Євген Олександрович Трубаков — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

У статті аналізуються фідуціарні відносини в українському праві, зокрема ті, що пов’язані зі сферою юридичного представництва. Відзначається, що фідуціарна лояльність не є цивільно- правовим обов’язком, оскільки не передбачає відповідної форми поведінки для зобов’язаної особи. Це радше правовий стандарт, який складається із сукупності правил. Досліджуєть- ся специфіка фідуціарної лояльності у взаєминах між юристами (адвокатами) та клієнта- ми, з урахуванням різних джерел регулювання, як-от: закони, Правила адвокатської етики та внутрішні документи організацій. Аналізуються ключові аспекти фідуціарної лояльності, як-от уникнення конфлікту інтересів, збереження конфіденційності (зокрема, адвокатської таємниці, її обмежень), здійснення належної ідентифікації клієнта та ведення комунікації з ним. Автор підкреслює, що фідуціарна лояльність не є необмеженою, а лімітована вимогою дотриманням закону та норм професійної етики. Відзначається, що українське законодав- ство містить багато з фідуціарних принципів, покликаних забезпечити обов’язок фідуціар- ної лояльності під час здійснення юридичного представництва юристами або адвокатами.У статті підкреслюється, що існує прогалина в регулюванні питання конфлікту інтересів для юристів, які не є адвокатами, а також у питаннях, пов’язаних із забезпеченням конфіден- ційності. Пропонується вдосконалити законодавство, зокрема внести зміни до останнього, передбачити в Цивільному кодексі Україні уніфіковані норми щодо уникнення конфлікту інтересів і конфіденційності, що мають бути спільними як для юристів, так і для адвокатів.Окрім того, пропонується доповнити Цивільний кодекс України і застереженням про те, що порушення фідуціарної лояльності є підставою для покладення на винну особу цивільної відповідальності. Автор наголошує на недостатності лише дисциплінарної відповідальності, яка нині здебільшого настає в разі порушення фідуціарної лояльності у сфері, що пов’язана з юридичним представництвом клієнтів

ДОБРОВІЛЬНИЙ ПОДІЛ СПІЛЬНОГО МАЙНА ПОДРУЖЖЯ: ДОСВІД УКРАЇНИ ТА ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ

Наталія Володимирівна Федорченко, Сергій Анатолійович Лісовий — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

У науковій статті досліджено сімейне законодавство України та зарубіжних держав (Австрії, Болгарії, Бельгії, Данії, Франції, Угорщини, Швеції тощо) щодо добровільного поділу спільного майна шляхом укладення договорів. Доведено, що наречені мають право укласти шлюбний договір, який набере чинності із дня укладення шлюбу, яким можуть не тільки бути врегульовані майнові відносини подружжя, але й визначатися правовий режим майна та можливий порядок його поділу, зокрема й після розірвання шлюбу. Аналогічне право є в подружжя, але набере чинності такий договір із дня нотаріального посвідчення. Окрім того, подружжя має право укласти договір про відчуження частки одного з подружжя другому без її виділу, а також домовитися про поділ спільного майна, водночас договір про поділ чи виділ нерухомого майна має бути нотаріально посвідчений. Обґрунтовано, що добровільний порядок поділу спільного майна подружжя має низку переваг порівняно із примусовим, насамперед швидкість поділу майна, відсутність конфлікту між сторонами, можливість відступити від засади рівності часток.Виявлено проблемні аспекти нотаріальної практики посвідчення договорів про поділ спільного майна. Встановлено особливості поділу майна подружжя за законодавством Болгарії, Бельгії, Данії, Франції, Словенії, Швеції, Угорщини.Проаналізовано судову практику в Україні та виявлено, що суди застосовують загальні положення Цивільного кодексу України щодо визнання договорів про поділ спільного майна подружжя недійсними, водночас допускається добровільне інформоване відступлення від принципу рівності часток, тільки в разі фактичного доведення наявності помилок чи зловмисної домовленості договори про поділ майна визнаються недійсними. На основі проведеного аналізу виділено такі групи договорів подружжя щодо майна та його поділу: 1) залежно від суб’єктного складу (договори наречених, договори подружжя та договори колишнього подружжя); 2) залежно від предмета договору (комплексні договори; безпосередньо договори про поділ спільного майна та договори, які можуть мати значення для поділу майна).

ОСОБЛИВОСТІ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СТОРІН У ВІДНОСИНАХ ДОБРОВІЛЬНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА

Вадим Васильович Цюра — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснюються дослідження і аналіз нормативних положень законодавства України та практики Верховного Суду в частині їх тлумачення і застосування, пов’язаних із підставами настання юридичної відповідальності сторін добровільних представницьких відносин і особливостями вжиття належних заходів, у тісному взаємозв’язку з межами й обсягом такої відповідальності. У контексті відповідальності повіреного автор резюмує, що відповідні особливості лежать у трьох площинах, тісно пов’язаних з активною роллю повіреного як сторони договору доручення, та залежать від того, чи настає така відповідальність крізь призму:1) невиконання або неналежного виконання змісту доручення чи недотримання порядку його виконання, відповідних зобов’язань повіреного діяти в інтересах довірителя, а також перевищення наданих повноважень; 2) здійснення передоручення в контексті встановлених законом меж відповідальності повіреного за вибір та дії замісника (тобто у світлі відступу від загального принципу особистого виконання доручення повіреним, чи узгоджується спосіб і наслідки такого відступу з нормами закону та положеннями договору доручення);3) обов’язків, які виникають після та у зв’язку з виконанням доручення або його припиненням до виконання, а також пов’язаних із таким припиненням і його наслідками, зокрема й питання відшкодування збитків, завданих таким чином довірителеві.Натомість випадки та підстави настання відповідальності довірителя перед повіреним є вужчими, проте також суттєвими, стосуються невиконання обов’язку виплати повіреному плати, яка належить йому, якщо інше не встановлено договором або законом; відмови від відшкодування повіреному витрат, пов’язаних із виконанням доручення; неприйняттям або несвоєчасним прийняттям від повіреного всього одержаного ним у зв’язку з виконанням доручення. Додатково закон покладає на довірителя обов’язок відшкодувати збитки, завдані повіреному одностороннім припиненням ним договору доручення, якщо повірений діяв як комерційний представник.

УДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВИХ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНО-ТАКТИЧНИХ ЗАСАД ПРОВЕДЕННЯ КОНТРОЛЬОВАНОЇ ПОСТАВКИ ЯК ФОРМИ КОНТРОЛЮ ЗА ВЧИНЕННЯМ ЗЛОЧИНУ ТА ЗАСОБУ ПРОТИДІЇ ЗАГРОЗАМ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ

Володимир Сергійович Бондар — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено дослідженню сутності, змісту, правових засад, питань організації і тактики проведення контрольованих поставок з метою протидії загрозам національній безпеці держави. Зазначається, що сучасні цифрові технології, окрім переваг, активізували процеси вдосконалення правопорушниками способів приховання слідових комплексів. Це потребує зміни підходів органів правопорядку до пошуку, збирання, аналізу та використання інформації, яка має потенційне доказове значення у кримінальному провадженні. Аналізуються різні підходи до оцінювання організації і тактики проведення контролю даної форми за вчиненням злочину. Визначаються об’єкти, предмети, суб’єкти, завдання та інші елементи контрольованої поставки як негласної слідчої (розшукової) дії/оперативно-розшукового заходу. Акцентується увага на потенційних ризиках під час її проведення. Доведено необхідність ретельного планування даної негласної слідчої (розшукової) дії, яке має охоплювати створення системи умов такого заходу зі збитковою надійністю, яка має забезпечити його успішне проведення навіть у нештатній ситуації з мінімальним ступенем ризику. На підставі результатів проведеного дослідження запропоновані рекомендації правового й організаційно-тактичного характеру, які сприятимуть підвищенню ефективності вирішення завдань під час проведення оперативно-розшукової діяльності.

СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Ольга Анатоліївна Гусар — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

Дослідження присвячено науковому обґрунтуванню системи принципів адміністративно-правової діяльності органів публічної влади щодо запобігання корупції в Україні. У статті визначено теоретичний аспект юридично-правової природи категорії «принципи». Запропоновано авторське визначення системи принципів адміністративно-правової діяльності органів публічної адміністрації щодо запобігання корупції, яка представлена як сукупність внутрішньо структурованої, складної системи взаємозумовлених прогресивних приписів, елементи якої визначаються з основоположних цінностей, завдань, стратегій, плану-дій, які безпосередньо пов’язані з організацією адміністративно-правової діяльності щодо запобігання корупції, за умови дотримання яких забезпечується ефективне функціонування антикорупційних органів публічної влади та належна спеціалізація персоналу з боротьби з корупцією.Наголошується на тому, що завдяки принципам відбувається адаптація інтересів і потреб людини та суспільства загалом до тих трансформаційних процесів, які відбуваються з розвитком держави та правотворчих процесів. Вони виступають як соціальний регулятор, міра свободи і справедливості.Підкреслюється, що в системі принципів адміністративно-правової діяльності органів публічної адміністрації щодо запобігання корупції можна виокремити дві класифікаційні групи принципів: національні (національні антикорупційні стандарти та принципи діяльності публічної адміністрації) та міжнародні (принципи європейського права, європейського адміністративного права та європейського урядування, міжнародні антикорупційні стандарти, які містять базові основи боротьби з корупцією.) Автором запропоновано до системи принципів адміністративно-правової діяльності органів публічної адміністрації щодо запобігання корупції віднести: 1) загальні принципи права; 2) принципи конституційного права; 3) принципи сучасного адміністративного права;4) принципи службового права, 5) принципи адміністративної процедури; 6) загальні принципи Європейського Союзу; 7) європейські принципи адміністративного права; 8) принципи, що сформульовані судовою практикою Європейського суду з прав людини; 9) принципи антикорупційної політики на 2021–2025 роки; 10) принцип Єдиного голосу між Національним антикорупційним бюро України та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України.

ДОТРИМАННЯ І ВИКОНАННЯ СУДДЕЮ НОРМ СУДДІВСЬКОЇ ЕТИКИ ПІД ЧАС ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ

Леонід Григорович Лічман — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

У статті доведено, що суддя як носій судової влади повинен бути прикладом неухильного дотримання принципу верховенства права та вимог закону, присяги судді. Суддя має усвідомлювати постійну увагу суспільства та демонструвати високі стандарти моральної поведінки з метою зміцнення довіри до судової влади й утвердження авторитету правосуддя.Автором підтримано позицію, що судова етика та суддівська етика є взаємопов’язаними та взаємозумовленими поняттями, судова етика є більш широким поняттям порівняно із суддівською етикою, оскільки визначених етичних правил мають дотримуватися всі учасники судового процесу, а суддівська етика вимагає визначеної поведінки від судді як носія судової влади.Обґрунтовано, що застосування дисциплінарної відповідальності не повинно бути універсальним наслідком порушення правил суддівської етики, визначених Кодексом суддівської етики. Дисциплінарні правопорушення, за вчинення яких суддю можна притягнути до дисциплінарної відповідальності, можуть визначатися виключно законами України.Аргументовано, що Кодекс суддівської етики є внутрішнім актом судової влади, його положення є загальнообов’язковими для всіх органів суддівського самоврядування та всіх суддів України. Положення Кодексу суддівської етики не є нормами права, а сам Кодекс суддівської етики не належить до нормативно-правових актів у розумінні Закону України «Про правотворчу діяльність».Кодекс суддівської етики як акт судової влади має субсидіарно застосовуватися під час вирішення питань про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності за допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду.

ПОСИЛЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ГАРАНТІЙ ПРАВ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ ЯК МЕТА РЕФОРМУВАННЯ ЗАСАД ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ

Артем Олександрович Янчук, Тамара Вікторівна Мазур — Thu, 20 Mar 2025 00:00:00 +0200

Державна політика України щодо соціального захисту людей з інвалідністю спрямована на забезпечення особам з інвалідністю рівних можливостей для участі в суспільному житті, у тому числі умов для економічної самодостатності, та на гарантування реалізації їхніх прав.У статті: досліджено генезис українського законодавства про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю; проаналізовано концептуальні аспекти основних моделей інвалідності та їх вплив на механізми правового регулювання суспільних відносин, суб’єктами яких є особи з інвалідністю; з’ясовано зміст визнаного міжнародними актами права осіб з інвалідністю на участь у суспільному житті та способи забезпечення цього права. На підставі аналізу наукових праць щодо сутності правової категорії «гарантії» запропоновано визначення соціальних гарантій для людей з інвалідністю.Наголошено на необхідності комплексного підходу до реформування законодавства з урахуванням організаційних заходів із ліквідації медико-соціальних експертних комісій та цифровізації порядку проведення оцінювання обмежень повсякденного функціонування для забезпечення об’єктивності такого оцінювання та запобігання правопорушень у цій сфері.Обґрунтовано доцільність внесення змін до законодавчих актів з питань соціального захисту осіб із обмеженим повсякденним функціонуванням. Констатовано, що адаптація та інтеграція є базисними правовими категоріями для нової біопсихосоціальної моделі інвалідності, на формування засад якої спрямований розвиток сучасного законодавства України.