Нове українське право

ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ У ПРАВОВОМУ ОСМИСЛЕННІ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Любомир Михайлович Ілин — 2026-11-03

У статті досліджено історичну пам’ять як чинник правового осмислення російсько-української війни. Обґрунтовано, що пам’ять не є лише ретроспективним відтворенням минулого. В умовах війни вона формує часову рамку агресії, впливає на розуміння її причин, визначає суспільне сприйняття жертв і спротиву та бере участь у легітимації правових рішень. Запропоновано визначати історичну пам’ять у правовому вимірі як суспільно та інституційно сформовану систему відбору, фіксації, оцінювання і передавання уявлень про державно-правове минуле, яка впливає на юридичну інтерпретацію подій, але не підміняє встановлення фактів у належній правовій процедурі. Виокремлено темпорально-причинний, ідентифікаційно-легітимаційний, кваліфікаційно-інтерпретаційний, доказово-документальний і відновно-превентивний виміри історичної пам’яті. Показано, що російська політика пам’яті створила імперську пояснювальну схему, у якій заперечення української історичної суб’єктності використовувалося для виправдання агресії. Українська правова відповідь пов’язана з утвердженням безперервності боротьби за незалежність, деколонізацією публічного простору, документуванням міжнародних злочинів і формуванням практик меморіалізації. Доведено необхідність розмежовувати суспільну пам’ять, історичне знання, юридичний факт і судовий доказ. Сформульовано критерії правомірної політики пам’яті під час війни, до яких належать історична достовірність, повага до гідності постраждалих, правова визначеність, пропорційність, академічна свобода, громадянська інклюзивність і спрямованість на гарантії неповторення.

ПРАВОВА МОДЕЛЬ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ХАРТІЇ ДОСЛІДНИКІВ ДО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Олена Євгенівна Костюченко — 2026-11-03

У статті досліджено проблеми правової імплементації професійних стандартів, визначених Європейською хартією дослідників, до законодавства України з урахуванням особливостей національної системи правових статусів фізичних осіб – суб’єктів наукової та науково-технічної діяльності. Обґрунтовано, що сучасна Європейська хартія дослідників формує комплексний професійний стандарт дослідника, який охоплює права та обов’язки, академічну свободу, професійну відповідальність і компетентність, дослідницьку доброчесність, відкриту науку, умови праці, професійний розвиток, мобільність та кар’єрне просування. Проаналізовано чотири блоки принципів Європейської хартії дослідників та визначено їх неоднорідність за юридичним змістом і предметом правового регулювання. Встановлено, що українське законодавство не містить єдиної правової категорії «дослідник», натомість передбачає систему взаємопов’язаних правових статусів фізичних осіб – суб’єктів наукової та науково-технічної діяльності, зокрема вченого, наукового працівника, науково-педагогічного працівника, аспіранта та докторанта. Доведено, що відсутність єдиного професійного статусу дослідника не є перешкодою для імплементації європейських професійних стандартів, оскільки визначальним критерієм їх інтеграції до національного законодавства має бути предмет правового регулювання відповідних суспільних відносин, а не формальне віднесення стандарту до певного суб’єкта. Запропоновано правову модель імплементації Європейської хартії дослідників до законодавства України на основі диференційованого підходу: загальні професійні стандарти, визначені блоками 1 та 4 Європейської хартії дослідників, доцільно інтегрувати до загальних положень законодавства у сфері науки, тоді як стандарти блоків 2 та 3, пов’язані з умовами праці, зайнятістю, оцінюванням, добором, кар’єрним та професійним розвитком, – до спеціальних норм, що визначають трудоправовий статус наукових та науково-педагогічних працівників. Обґрунтовано, що така модель дозволяє здійснювати поетапну імплементацію професійних стандартів без запровадження в законодавстві України нової правової категорії «дослідник» та без зміни сформованої системи правових статусів фізичних осіб – суб’єктів наукової та науково-технічної діяльності. Практичне значення запропонованого підходу полягає у можливості удосконалення національного законодавства з урахуванням європейських підходів, посилення академічної свободи, професійної мобільності, сталості та привабливості наукової кар’єри, а також створення належних правових передумов для подальшої інтеграції України до Європейського дослідницького простору.

ПРАВОТВОРЧІСТЬ ЯК ФОРМА ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ

Юрій Віталійович Кривицький — 2026-11-03

У статті досліджено правотворчість як форму здійснення правової реформи та з’ясовано її місце в механізмі реформаторського перетворення права. Актуальність теми зумовлена потребою переосмислення ролі правотворчості в сучасних умовах розвитку правової системи України, а також відсутністю в загальнотеоретичному правознавстві цілісного підходу до розуміння її значення як форми реалізації правової реформи. Проаналізовано законодавчі та доктринальні підходи до визначення поняття правотворчості, узагальнено новітні наукові погляди на її природу, зміст і співвідношення із правотворенням, нормотворчістю та законотворчістю. Встановлено, що сучасне розуміння правотворчості характеризується поступовим розширенням її змісту та виходить за межі діяльності, пов’язаної виключно з прийняттям нормативно-правових актів. Обґрунтовано, що правотворчість доцільно розглядати насамперед як різновид правової діяльності, тоді як її характеристика як юридичної діяльності є обґрунтованою лише щодо окремих суб’єктів, для яких здійснення правотворчих повноважень становить складову професійної юридичної діяльності. Особливу увагу приділено співвідношенню правотворчості та правової реформи. Доведено, що правотворчість не тотожна правовій реформі, а набуває реформаторського характеру лише тоді, коли забезпечує істотне перетворення права відповідно до визначеної мети, концептуальних засад і ціннісних орієнтирів реформування. Визначено, що саме через правотворчу діяльність реформаторські ідеї набувають нормативного вираження, об’єктивуються у формах (джерелах) права та інтегруються до системи права. Окремо обґрунтовано реформаторський потенціал кодифікації як особливої форми правотворчості, що забезпечує системне оновлення права та створення нових правових конструкцій. Зроблено висновок, що правотворчість є основною формою здійснення правової реформи, оскільки саме вона забезпечує нормативне закріплення, юридичну визначеність і практичну реалізацію реформаторських перетворень права.

ТРАНСКОРДОННЕ ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ У КРАЇНАХ ЄС

Валерій Миколайович Притуляк — 2026-11-03

Дана наукова стаття присвячена визначенню особливостей юридичного механізму транскордонного виконання судових рішень у цивільних справах у країнах Європейського Союзу. Встановлено, що існує кілька правових режимів визнання та виконання судових рішень у цивільних справах у країнах ЄС залежно від країни походження такого судового рішення: від спрощеного порядку, передбаченого Регламентом (ЄС) № 1215/2012 від 12.12.2012 про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах, що застосовується у відносинах між країнами-членами ЄС, до звичайного порядку, який зазстосовується у відносинах країн ЄС з третіми країнами. Наголошується, що згідно положень Регламенту (ЄС) № 1215/2012 від 12.12.2012 про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах судове рішення, ухвалене в державі-члені, визнається в інших державах-членах без необхідності застосування будь-якої спеціальної процедури. Так само судове рішення, ухвалене в державі-члені та таке, що підлягає виконанню в цій державі-члені, підлягає виконанню в інших державах-членах без необхідності отримання будь-якої декларації про визнання його таким, що підлягає виконанню. Рішення, ухвалене судом держави-члена ЄС, визнається і виконується в іншій державі-члені, навіть якщо воно ухвалене проти особи, яка не проживає в державі-члені. Стверджується, що наразі взаємне визнання та виконання судових рішень у цивільних справах між Україною та країнами ЄС (окрім Данії) відбувається на підставі Конвенції про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах 2019 року, що передбачає звичайний порядок такого визнання та виконання шляхом видачі екзекватури. Зроблено висновок, що одним із позитивних наслідків вступу України до ЄС стане поширення на нашу державу положень Регламенту (ЄС) № 1215/2012 від 12.12.2012 про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах, що суттєво спростить процес визнання та виконання українських судових рішень у цивільних справах на території країн ЄС і навпаки.

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ ХАРАСМЕНТУ У ЗАКЛАДАХ ВИЩОЇ ОСВІТИ: ІНСТИТУЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ ТА КРИМІНАЛЬНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ РЕАГУВАННЯ

Наталія Валеріївна Бондарчук — 2026-11-03

У статті досліджено правове забезпечення протидії харасменту у закладах вищої освіти у поєднанні інституційних механізмів із кримінальним процесуальним реагуванням. Обґрунтовано розмежування харасменту як соціально-правової категорії та конкретних видів неправомірної поведінки. Наголошено, що харасмент не визначений Кримінальним кодексом України як самостійний склад кримінального правопорушення, однак окремі його прояви можуть набувати кримінально-правового значення. Проаналізовано нормативні засади формування безпечного освітнього середовища, Стратегію впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року й Порядок реагування на випадки дискримінації за ознакою статі, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 2026 року № 226. Встановлено, що заклади вищої освіти безпосередньо не включені до сфери дії цього Порядку, однак його модель може бути орієнтиром для вдосконалення локальних механізмів. Обґрунтовано проактивну інституційну модель із визначенням відповідальних суб’єктів, доступними процедурами, конфіденційністю та захистом персональних даних. Доведено неприпустимість перетворення університетської комісії на суб’єкта «квазідосудового» розслідування. Її завданнями є фіксація повідомлення, забезпечення безпеки учасників, збереження інформації та її передання компетентному органу у разі виявлення обставин, що можуть свідчити про вчинення адміністративного чи кримінального правопорушення. Доведено, що внутрішній розгляд повідомлення про харасмент не може бути обов’язковою попередньою стадією кримінального провадження або «фільтром» доступу до кримінального правосуддя. За наявності відомостей про обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, питання про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань вирішується відповідно до ст. 214 Кримінального процесуального кодексу України незалежно від проведення внутрішнього розгляду. Встановлено, що матеріали інституційного реагування та цифрова інформація не набувають автоматично статусу доказів, а їх процесуальне значення визначається відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства України. Запропоновано розглядати інституційний механізм і кримінальне провадження як взаємопов’язані, але автономні правові механізми.

ЗАРУБІЖНІ КОНЦЕПЦІЇ ЗАПОБІГАННЯ ДОМАШНЬОМУ НАСИЛЬСТВУ: ПРАВОВІ ТА СОЦІАЛЬНО-ПРЕВЕНТИВНІ АСПЕКТИ

Марина Михайлівна Вишневська — 2026-11-03

У статті досліджено зарубіжні концепції запобігання домашньому насильству. Обґрунтовано, що у зарубіжному науковому дискурсі відбувається поступовий перехід від вузької каральної моделі, зорієнтованої переважно на реагування після вчинення насильницького діяння, до інтегрованої превентивної моделі, яка поєднує кримінально-правові, цивільно-правові, поліцейські, судові, соціальні, освітні, медико-психологічні та громадські механізми. Доведено, що сучасні зарубіжні підходи розглядають домашнє насильство не як приватний сімейний конфлікт і не лише як окремий акт фізичного впливу, а як складне соціально-правове явище, пов’язане із системним контролем, примусом, ізоляцією, психологічним виснаженням, економічною залежністю, переслідуванням, сексуальним примусом, маніпулюванням дітьми та іншими формами обмеження автономії постраждалої особи. Систематизовано основні зарубіжні концепції запобігання домашньому насильству, зокрема гендерно-правозахисну, концепцію примусового контролю, концепцію громадського здоров’я, освітньо-профілактичну, ризик-орієнтовану поліцейську, судово-захисну, кримінально-юстиційну, концепцію роботи з кривдниками, інтерсекційну, культурно-релігійну та громадоорієнтовану концепції. Розкрито, що кожна з них акцентує увагу на окремому вимірі проблеми: гендерній нерівності, правах людини, оцінці ризиків, ранній профілактиці, судовому захисті, міжвідомчій взаємодії, зміні поведінки кривдника, захисті вразливих груп або ролі громади. Окрему увагу приділено практичним ризикам застосування зарубіжних підходів, зокрема надмірній вірі у криміналізацію, формалізації поліцейського реагування, неправильному визначенню основного агресора, обмеженій ефективності захисних приписів без соціального супроводу, вторинній віктимізації постраждалих осіб, недостатній увазі до постсепараційного насильства, економічних і житлових чинників, а також культурної нечутливості сервісів допомоги. Зроблено висновок, що для України значення зарубіжного досвіду полягає не у механічному запозиченні окремих правових інститутів, а у формуванні цілісної інтегрованої системи запобігання домашньому насильству. Така система має бути здатною реагувати не лише на факт уже вчиненого насильства, а й на його причини, ризики, повторюваність, латентність, постсепараційний контроль і довгострокові наслідки для постраждалих осіб. Перспективним для України є поєднання кримінально-правового реагування, цивільно-правового захисту, поліцейської оцінки ризиків, судового супроводу, програм для кривдників, освітньої профілактики, доступних сервісів підтримки та спеціальних заходів захисту вразливих груп.

МОНОПОЛІЯ ДЕРЖАВИ НА РІШЕННЯ ПРО АБОРТ: ПЕРСПЕКТИВИ КРИМІНАЛІЗАЦІЇ ТА ЗНАЧЕННЯ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНИ

Михайло Олексійович Теплюк — 2026-11-03

У зв’язку з пропозицією у проєкті нового Кримінального кодексу України (редакції станом на 14.01.2026) встановити кримінальну відповідальність за спричинення загибелі або тяжке ушкодження плоду людини виникла необхідність комплексного висвітлення законодавчих підходів щодо існуючого регулювання у сфері штучного переривання вагітності у вітчизняному законодавстві, факторів, що обумовлюють існування сучасних підходів, а також окремих технічних аспектів створення як окремих норм закону, так і цілісних механізмів правового регулювання. У статті розглядаються як регулятивна, так і охоронна складова механізму правового регулювання у зазначеній сфері. Зокрема аналізуються підходи до правового регулювання у Цивільному кодексі України, Основах законодавства України про охорону здоров’я, підстави для внесення змін до законодавчих актів та їх мотивація, а так само аналізуються підходи Всесвітньої організації охорони здоров’я у цій сфері. Відповідно досліджуються причини формування існуючих підходів, їх правовий, економічний, соціальний та етичний аспекти, зроблено висновки щодо їх ефективності. Розглянуто та проаналізовано офіційну статистику Міністерства охорони здоров’я України про штучне переривання вагітності, а також особливості її висвітлення у медіа. Розглядається роль Міністерства охорони здоров’я України у формуванні сучасної державної політики у сфері штучного переривання вагітності, а також пропорційності регулювання у сфері прав людини на рівні законів та підзаконних актів. Крім того досліджуються підстави обмеження права жінки на здійснення штучного переривання вагітності в залежності від строку вагітності з точок зору принципу особистої автономії особи та принципу патерналізму. Також розкривається проблематика невідповідності вітчизняного законодавства щодо надання медичних послуг у окресленій сфері міжнародним стандартам, запровадженим Всесвітньою організацією охорони здоров’я, співвідношення понять нелегального та небезпечного аборту. В частині аналізу комплексу охоронних норм здійснено порівняльно-правовий аналіз чинного регулювання та запропонованого концепцією проєкту нового Кримінального кодексу України (у редакції станом на 14.01.2026). З метою оцінки запропонованої концепції висвітлюється зв’язок між змістом регулятивних та охоронних норм у чинному законодавстві та проєкті нового Кримінального кодексу України, що стосуються охорони відносин довкола зачатих та ненароджених дітей, зокрема розглядаються питання співвідношення понять «людина» та «плід людини», правові підстави формування об’єкту кримінально-правового захисту у відповідних правовідносинах. Також у цьому контексті розглядаються загальнотеоретичні питання мети кримінально-правового регулювання, співвідношення регулятивного та охоронного права, можливість існування охоронних відносин за відсутності регулятивних, зокрема якщо держава не зацікавлена у врегулюванні певних суспільних відносин (визначення змісту відносин, визначення їх суб’єктів, визначення прав і обов’язків таких суб’єктів) або ігнорує таке регулювання, то чи може вона претендувати на застосування репресії стосовно суб’єктів відповідних відносин у зв’язку з їх участю у таких суспільних відносинах, висловлюється думка, що відсутність правовідносин означає відсутність об’єкта правового захисту, зокрема кримінально-правового. Прогнозуються можливі наслідки реалізації на практиці запропонованої концепції кримінально-правового захисту відносин щодо зачатих та ненароджених дітей, зокрема перспективи розвитку ринку нелегальних медичних послуг, збільшення рівня корупційних ризиків у роботі відповідних органів досудового розслідування тощо. Розглядаються існуючі концепції регулювання суміжних правовідносин, зокрема кримінально-правової охорони новонароджених дітей, відповідальності медичних працівників, застосування інституту крайньої необхідності, а так само побіжно досліджено концепції цінності життя у вітчизняному законодавстві, питання відповідальності батька дитини. Крім того, в контексті вивчення питання кримінально-правового регулювання у сфері штучного переривання вагітності розглядаються питання змісту та визначення критеріїв прогресивності законодавства про кримінальну відповідальність. Оновлення тексту проєкту нового Кримінального кодексу України 01.05.2026 та вилучення з нього низки положень щодо кримінально-правової відповідальності за спричинення загибелі чи тяжкого ушкодження плоду не нівелює потребу у підтримці наведеної дискусії як у суспільстві, так і у професійних колах, а навпаки підсвічує низку проблем, що на сьогодні залишаються актуальними, зокрема у питаннях визначення статусу особи та міри її свободи у демократичній державі.

ПУБЛІЧНО-ПРИВАТНЕ ПАРТНЕРСТВО ЯК ФОРМА МІЖНАРОДНОЇ СПІВПРАЦІ: ПЕРСПЕКТИВИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Оксана Мар’янівна Вінник — 2026-11-03

Стаття присвячена проблемі пошуку найбільш ефективних правових механізмів інвестування повоєнної відбудови України, що можуть забезпечити акумулювання необхідних для цього грандіозних (за оцінками міжнародних інституцій щодо вартості відбудови) коштів, котрі Україна самостійно не спроможна забезпечити з огляду на колосальні втрати від війни, щоденну необхідність фінансування армії, поточних справ, відновлення критичної інфраструктури після ворожих на неї атак тощо. Сподівання на донорську допомогу дружніх держав та міжнародних інституцій, якій Україна вдячна, зменшуються з огляду на збільшення потреб цих країн щодо посилення національної безпеки в умовах зростання загроз від держав з агресивними намірами, складної міжнародної економічної ситуації, спричиненої воєнними діями щодо Ірану, зміни позиції низки держав щодо фінансової підтримки України. Відповідно, існує потреба залучення коштів крупних інвесторів (насамперед іноземних держав, міжнародних інституцій) на вигідних для них засадах, що забезпечує статус інвестора-партнера. Аналіз українського інвестиційного законодавства свідчить, що, попри можливість залучення іноземних держав як інвесторів відповідно до Закону України «Про інвестиційну діяльність», Закон України «Про публічно-приватне партнерство» не дозволяє надання статусу публічного партнера дружнім державам, з якими укладено відповідні угоди. Разом з тим, забезпечення євроінтеграційного напряму вітчизняного законодавства передбачає використання досвіду ЄС, включно з Регламентом 2021/2085 від 19 листопада 2021 р., відповідно до якого в публічно-приватних партнерствах (ППП) загальноєвропейського (ЄС) значення беруть участь держави-члени ЄС (як публічні партнери) та представники приватного бізнесу (як приватні партнери) з опосередкуванням такого ППП у формі спільного підприємства партнерів, на яке покладається реалізація проєктів партнерства. З огляду на крайню необхідність залучення коштів дружніх держав як інвесторів-партнерів у справу повоєнної відбудови України, доцільність поширення українського досвіду, набутого під час війни (щодо оборони країни, включно з вдосконаленням озброєння, відновленням критичної інфраструктури після ворожих на неї атак, лікування та реабілітацію поранених, стійкості щодо супротиву ворогові і одночасно – забезпечення життєдіяльності країни в критичних для неї умовах війни) згаданий досвід ЄС вартий використання в Україні шляхом внесення відповідних змін в Закон «Про публічно-приватне партнерство». Цього вимагає існуюча вже практика встановлення партнерських відносин згідно міжнародних угод, однією з яких є укладена минулого року Угода про створення Американсько-українського інвестиційного фонду відбудови.

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ОНОВЛЕННЯ КОЛІЗІЙНИХ НОРМ ПРО ДОГОВІРНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ В МЕЖАХ СТРАТЕГІЇ РЕКОДИФІКАЦІЇ ПРИВАТНОГО ПРАВА

Вадим Сергійович Карнаух — 2026-11-03

У статті з урахуванням положень Закону України «Про міжнародне приватне право» та загальноєвропейських джерел здійснено огляд колізійних норм про договірні зобов’язання, запропонованих у книзі восьмій Проєкту Цивільного кодексу України «Право приватне міжнародне». Установлено, що передбачене в книзі восьмій Проєкту Цивільного кодексу України розширення автономії волі та сфери дії зобов’язального статуту відповідає положенням Регламенту (ЄС) № 593/2008 Європейського Парламенту та Ради «Про право, яке підлягає застосуванню до договірних зобов’язань («Рим I»)» від 17 червня 2008 року та Гаазьких принципів вибору права у міжнародних комерційних договорах. Стверджується про доцільність подальшого оновлення сфери дії зобов’язального статуту шляхом формулювання відповідного переліку питань як невичерпного, що буде сприяти розвитку диспозитивності та відповідно зміцненню приватноправових начал колізійного регулювання. Серед масиву колізійних правил увагу зосереджено на новелах щодо розширення переліку договорів, на які не поширюється загальне правило щодо застосування у разі відсутності вибору права lex personalis сторони, яка повинна здійснити виконання, що має вирішальне значення для змісту договору; визначення права, що застосовується до договорів, які укладають у рамках розміщення цінних паперів; договорів перевезення; договорів страхування; договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності; відступлення права вимоги; неттінгу. У висновку стверджується, що оновлення структури Цивільного кодексу України шляхом включення до нього книги восьмої «Право приватне міжнародне» забезпечуватиме на законодавчому рівні галузеву єдність приватного права та створить передумови для підвищення ефективності механізму правового регулювання приватних відносин, виокремлено основні напрями вдосконалення колізійного регулювання договірних відносин, а також окреслено перспективи подальшого оновлення колізійних норм.

РОЗВИТОК ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО ОГОЛОШЕННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ ПОМЕРЛОЮ

Лариса Василівна Красицька — 2026-11-03

У статті досліджено правовий інститут оголошення фізичної особи померлою та визначено напрями удосконалення цивільного законодавства України в цій сфері. Встановлено, що за Цивільним кодексом України передбачено п’ять підстав оголошення судом фізичної особи померлою: 1) відсутність відомостей про місце перебування фізичної особи у місці її постійного проживання протягом трьох років; 2) відсутність відомостей про місце перебування фізичної особи у місці її постійного проживання протягом шести місяців, якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку; 3) відсутність відомостей про місце перебування фізичної особи у місці її постійного проживання протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; 4) відсутність відомостей про місце перебування фізичної особи у місці її постійного проживання після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій, якщо фізична особа пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, збройним конфліктом; 5) відсутність відомостей про місце перебування фізичної особи у місці її постійного проживання після спливу шести місяців від дня закінчення воєнних дій з урахуванням конкретних обставин справи, якщо фізична особа пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, збройним конфліктом. Обґрунтовано, що в процесі оновлення цивільного законодавства України недоцільно вилучати з ЦК України таку підставу оголошення фізичної особи померлою, як відсутність відомостей про місце перебування фізичної особи у місці її постійного проживання протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. Доцільно передбачити в ЦК України положення, що з урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу двох років від дня закінчення воєнних дій, але не раніше спливу шести місяців від дня настання обставин, які загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН У КОНТЕКСТІ МІГРАЦІЇ УКРАЇНЦІВ ДО ЄС

Віктор Борисович Крикун — 2026-11-03

У статті досліджено вплив сучасних міграційних процесів на трансформацію цивільно-правових відносин в умовах європейської інтеграції України. Обґрунтовано, що активізація міжнародної мобільності населення, зростання кількості транскордонних правовідносин, а також інтеграція України до європейського правового простору зумовлюють необхідність адаптації національного цивільного законодавства до стандартів та принципів права Європейського Союзу. Особливу увагу приділено аналізу правового регулювання сімейних, спадкових і договірних відносин за участю іноземного елемента, а також механізмам захисту приватних прав мігрантів і внутрішньо переміщених осіб. У роботі встановлено, що сучасні міграційні процеси істотно впливають на розвиток міжнародного приватного права, формуючи нові виклики для системи цивільного права України. Доведено, що гармонізація національного законодавства із правом ЄС сприяє підвищенню ефективності правового захисту осіб у транскордонних правовідносинах, забезпеченню правової визначеності та зміцненню механізмів реалізації прав людини. Водночас визначено низку проблем, пов’язаних із колізійністю норм, недостатнім рівнем імплементації європейських правових стандартів, а також необхідністю удосконалення інституційного та процесуального забезпечення реалізації цивільних прав мігрантів. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи пізнання, зокрема діалектичний, системно-структурний, порівняльно-правовий, формально-юридичний методи та метод наукового узагальнення. Їх використання дало змогу комплексно дослідити взаємозв’язок між міграційними процесами та розвитком цивільного права України в контексті євроінтеграційних трансформацій. У результаті дослідження зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення цивільно-правового механізму захисту прав мігрантів відповідно до європейських стандартів, а також про доцільність розроблення ефективних моделей регулювання транскордонних приватноправових відносин в умовах сучасних демографічних, соціально-економічних і безпекових викликів.

ПРОЄКТ ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ: НОВА МОДЕЛЬ КОДИФІКАЦІЇ ПРИВАТНОГО ПРАВА

Наталія Семенівна Кузнєцова — 2026-11-03

У статті здійснено комплексний аналіз проєкту Цивільного кодексу України як концептуально нової моделі кодифікації приватного права. Обґрунтовано, що запропонована рекодифікація виходить за межі оновлення окремих цивільно-правових інститутів і спрямована на формування єдиного системоутворювального акта приватного права, адаптованого до цифровізації суспільних відносин, розвитку штучного інтелекту, європейської інтеграції України та потреб повоєнного відновлення. Розкрито основні передумови підготовки проєкту ЦК, зокрема трансформацію приватноправових відносин, розвиток цифрових технологій, еволюцію судової практики, скасування Господарського кодексу України та формування передумов для утвердження єдиної цивілістичної моделі регулювання приватноправових відносин. Особливу увагу приділено концептуальній зміні філософії кодифікації, що проявляється у посиленні принципоцентричної моделі приватного права, розширенні приватної автономії, переосмисленні системи джерел приватноправового регулювання та істотному розширенні структури Цивільного кодексу. Проаналізовано включення до його структури сімейного права, міжнародного приватного права та окремої книги, присвяченої публічності цивільних прав. Систематизовано та критично оцінено основні новели дев’яти книг проєкту ЦК. Досліджено оновлення правового статусу фізичних і юридичних осіб, корпоративних відносин та системи об’єктів приватних прав; становлення цифрових речей, цифрових та інформаційних прав; модернізацію речового права, запровадження узуфрукта, речового права очікування та нової системи забезпечувальних речових прав. Розглянуто нові підходи у сфері інтелектуальної власності, зокрема правовий режим результатів, згенерованих системами штучного інтелекту. Проаналізовано трансформацію зобов’язального права, переддоговірну відповідальність, захист слабшої сторони, автоматизоване укладення договорів, нові способи захисту та превентивну спрямованість деліктного права. Окрему увагу приділено модернізації сімейного та спадкового права, допоміжним репродуктивним технологіям та постмортальним репродуктивним розпорядженням. Визначено значення принципу найбільш тісного зв’язку й розширеної автономії волі у міжнародному приватному праві, а також нової системи публічності, протиставності, пріоритету та довіри до публічних реєстрів. Зроблено висновок, що Проєкт ЦК формує модель Кодексу приватного права цифрового суспільства, основною перевагою якої є комплексність, а головним викликом – забезпечення внутрішньої узгодженості та правової визначеності. Наголошено на необхідності чіткого розмежування нових правових конструкцій, визначення меж судової дискреції, узгодження положень окремих книг Кодексу, їх синхронізації зі спеціальним законодавством та запровадження розгорнутого перехідного регулювання.

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН З ВЛАШТУВАННЯ ДІТЕЙ-СИРІТ І ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ

Леонід Григорович Лічман — 2026-11-03

У статті проаналізовано положення Конвенції ООН про права дитини, чинних нормативно-правових актів України, законопроєктів, зареєстрованих у Верховній Раді України, щодо регулювання відносин з влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Встановлено, що на сьогодні більше 90 процентів дітей від загальної кількості дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, влаштовано до таких сімейних форм влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, як усиновлення, опіка, піклування, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу. Проаналізовано положення проєкту Цивільного кодексу України, який врегульовує сімейні відносини як приватні відносини, у тому числі й відносини з влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, зберігаючи усталені підходи до правового регулювання таких відносин й передбачаючи існуючі форми влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Підтримано підхід до фактичного виховання як сімейної форми влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Проаналізовано положення проєкту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів захисту дітей і забезпечення їхнього права на сімейне виховання», яким, зокрема, пропонується з 1 січня 2027 року не здійснювати створення нових дитячих будинків сімейного типу, до чого критично ставиться автор статті. Доведено, що дитячий будинок сімейного типу доцільно зберегти як сімейну форму влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Підтримано пропозицію, викладену в проєкті Цивільного кодексу України, що батькам-вихователям для потреб дитячого будинку сімейного типу необхідно позачергово надавати обладнаний індивідуальний житловий будинок або багатокімнатну квартиру за нормами, встановленими законодавством, а також спеціально обладнаний транспортний засіб для перевезення дітей.

ПРИНЦИПИ ТА ПІДХОДИ ЩОДО РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО У СВІТЛІ РЕКОДИФІКАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Надія Василівна Міловська — 2026-11-03

У статті визначено основні принципи та підходи щодо розвитку законодавства України про міжнародне приватне право, використання яких дозволить сформувати сучасну, цілісну та адаптивну модель міжнародного приватного права, здатну ефективно функціонувати в умовах європейської інтеграції, цифровізації та ускладнення приватного обороту. Встановлено, що важливим чинником модернізації законодавства України про міжнародне приватне право, що передбачає упорядковання системи нормативно-правових актів і чинних міжнародних договорів України, а також підвищення ефективності дії колізійних норм у відносинах з іноземним елементом, виступають сучасні міжнародні та європейські тенденції розвитку міжнародного приватного права і законодавства, а також стан міжнародної уніфікації норм приватного права. Обгрунтовано, що у контексті рекодифікації цивільного законодавства України розгляд міжнародного приватного права як органічної складової приватноправової системи, що відображено у проєкті Цивільного кодексу України (реєстр. № 15150 від 09 квітня 2026 р.), має важливе методологічне значення для забезпечення єдності понятійного апарату, сприяння узгодженості загальних та спеціальних норм, поширення на міжнародні приватноправові відносини єдиних засад приватного права, зокрема добросовісності, автономії волі, юридичної визначеності тощо. Зроблено висновок, що у світлі рекодифікаційних процесів основними принципами розвитку міжнародного приватного права, які визначають його ціннісну та нормативну основу, мають стати принципи: системності та внутрішньої узгодженості міжнародного приватного права із загальною системою приватного права; європеїзації колізійного регулювання; автономії волі, поєднаної із належними межами її здійснення; балансу приватних і публічних інтересів, зокрема через інструменти публічного порядку та надiмперативних норм; захисту слабкої сторони у міжнародних приватноправових відносинах; оптимального співвідношення правової визначеності та гнучкості правових норм; матеріалізації колізійних норм; диференціації правового регулювання залежно від характеру міжнародних приватноправових відносин; адаптації до умов цифровізації цивільного обороту.

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ДЕРЖАВИ ЯК УЧАСНИКА ПРИВАТНОПРАВОВИХ ВІДНОСИН

Олег Михайлович Олешко — 2026-11-03

У статті досліджено сучасні підходи до визначення цивільно-правового статусу держави як учасника приватноправових відносин в умовах рекодифікації цивільного законодавства України. Обґрунтовано, що чинна законодавча модель, відповідно до якої держава визнається особливим учасником цивільних відносин, сформувалася під впливом радянської цивілістичної доктрини та не повною мірою відповідає сучасній концепції приватного права, оскільки не забезпечує внутрішньої системності інституту суб’єктів цивільного права. Проаналізовано доктринальні підходи до визначення цивільної правосуб’єктності держави, а також аргументи на користь визнання держави юридичною особою публічного права як найбільш послідовної цивілістичної конструкції її участі у приватноправових відносинах. Увагу присвячено порівняльно-правовому аналізу законодавства та доктрини Німеччини, Франції та Румунії, який засвідчив, що сучасні європейські правопорядки виходять із єдиної концептуальної моделі, відповідно до якої держава бере участь у цивільному обороті як юридична особа публічного права, а участь у приватноправових відносинах не змінює її правової природи. На підставі аналізу положень проєкту ЦК України встановлено, що законодавець пропонує концептуально новий підхід до визначення цивільно-правового статусу держави, який полягає у відмові від конструкції держави як особливого учасника цивільних відносин та її інтеграції до загальної системи юридичних осіб шляхом визнання юридичною особою публічного права. Доведено, що проєкт ЦК України не обмежується формальним закріпленням нового статусу держави, а вперше на рівні кодифікованого акта приватного права визначає загальні засади участі юридичних осіб публічного права у приватних відносинах, закріплює юридичні критерії їх кваліфікації та встановлює загальні правила застосування до них цивільного законодавства. Зроблено висновок, що запропонована модель відповідає сучасним європейським тенденціям розвитку приватного права, сприяє забезпеченню внутрішньої системності цивільного законодавства, підвищенню рівня правової визначеності та гармонізації національного приватного права із правом держав – членів ЄС.

ПРАВОВА АРГУМЕНТАЦІЯ ТА ЗАСТОСУВАННЯ ПРИНЦИПУ ПРОПОРЦІЙНОСТІ У СІМЕЙНИХ СПРАВАХ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Олег Васильович Синєгубов — 2026-11-03

Статтю присвячено аналізу правової аргументації у цивільних справах, результат яких може вплинути на права та інтереси дітей та пов’язані з підставою для відстрочки від призову під час мобілізації або звільнення з військової служби. Серед таких справ для аналізу обрано, зокрема справи про усиновлення, про встановлення факту самостійного виховання дитини. Обґрунтовано, що в умовах воєнного стану ці справи набули публічно-правового виміру, який проявляється в участі у цивільних справах територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки та впливі рішення на права та інтереси дитини, які належним чином не зважуються з іншими інтересами попри те, що найкращі інтереси дитини мають пріоритетне значення. Проаналізовано правове становище військових частин та територіальних центрів комплектування і соціальної підтримки як осіб, які не брали участі у справі, та їх право на оскарження рішення у порядку цивільного судочинства. Продемонстровано неоднозначність такого підходу та його співвідношення з сутністю права на оскарження рішення згідно з положеннями ст. 352 ЦПК України, оскільки інтерес органу військового управління чи військової частини виникає не на підставі рішення суду у сімейній справі, а лише опосередковано в разі звернення особи за відстрочкою чи звільненням з військової служби. Виявлено неузгодженість практики, за якої висновок про відсутність публічно-правового спору з органом військового управління до відмови у наданні відстрочки співіснує з визнанням за тим самим органом права на оскарження рішення у цивільній справі. Обґрунтовано, що виявлення недобросовісних звернень має здійснюватися через повне встановлення обставин життя дитини та оцінку доказів, оскільки саме такий підхід дозволяє водночас виявити зловживання та не позбавити дитину захисту, якого вона справді потребує, та забезпечити її найкращі інтереси. В окремих випадках реагування на відповідні зловживання відбувається через застосування не передбачених законом умов задоволення заяв, унаслідок чого предметом дослідження стає не умови реалізації прав та інтересів дитини, а мотиви заявника, що належно не забезпечує ані права та інтереси дитини, ані виявлення недобросовісності. На основі аналізу судових рішень виявлено вади правової аргументації, що співвідносяться з порушеннями законів формальної логіки. Показано, що найкращим інтересам дитини, які являють собою триєдину концепцію, що охоплює матеріальне право, тлумачний принцип і правило процедури, не приділяється належна увага, а принцип пропорційності застосовується досить неоднозначно, без послідовного проходження етапів відповідного тесту на пропорційність. Підхід до розгляду і вирішення справ, що стосуються дітей, результат яких впливає на мобілізацію, має ґрунтуватися на встановленні дійсного характеру сімейних відносин і реального становища дитини та на визнанні її найкращих інтересів визначальним критерієм балансування, що дозволяє узгодити інтереси дитини з публічним інтересом у сфері оборони на основі доведених обставин. Відповідний підхід сприяє забезпеченню ефективного виявлення випадків недобросовісного використання сімейно-правових інститутів і водночас не допускає, щоб дитина втрачала належний їй захист через припущення щодо мотивів дорослих.

ВЗАЄМОДІЇ ПРИВАТНОГО І ПУБЛІЧНОГО ПРАВА В ПРОЦЕСАХ РЕКОДИФІКАЦІЇ ТА ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Микола Олексійович Стефанчук — 2026-11-03

У статті зазначається, що конвергенція приватного і публічного у цивільному праві є об’єктивним процесом, що відбувається у межах системи права і правової системи загалом. Тільки в єдності інтересів приватних і публічних (у розумінні інтересів державних і місцевого самоврядування), гармонійному збалансуванні їх меж впливу цивільно-правове регулювання здатне забезпечити досягнення основної своєї мети. Остання полягає у сталому розвитку і належному захисті особистих немайнових і майнових відносин та формуванні правової моделі унеможливлення зловживань, зокрема, з боку держави чи місцевої влади у випадках їх участі в приватних правовідносинах. Акцентовано увагу на тому, що 17 травня 2024 р. Комітетом міністрів Ради Європи була ухвалена Рамкова конвенція про штучний інтелект і права людини, демократію та верховенство права (Framework Convention on Artificial Intelligence and human rights, democracy and the rule of law). Це перший свого роду глобальний юридично обов’язковий міжнародний договір, що має слугувати безпечному використанню штучного інтелекту – дотримання спільних стандартів у сфері функціонування зазначених цінностей в цифровому середовищі. 15 травня 2025 р. Україна підписала цей міжнародний документ. Наголошено та тому, що вже сьогодні, ще до моменту ратифікації конвенції (з урахуванням очевидних загроз і ризиків подальшого неконтрольованого розвитку ШІ), перед юристами постала необхідність розробки низки законопроектів щодо врегулювання відповідних суспільних відносин. У межах національної правової системи – засобами приватного і публічного права важливо у законодавстві заповнити прогалини, наявні та потенційні, що пов’язані зі швидким технологічним прогресом. З-поміж іншого, йдеться про цивільно-правову охорону приватності та безпеку інновацій. Зроблено висновок про те, що ЖК України базувався на моделі адміністративного розподілу житла, за якою держава виступала головним власником і розпорядником житлового фонду, а реалізація права на житло громадянином залежала від його місця в черзі та формальних критеріїв обліку. В той час, як Закон № 4751-IX базується на моделі доступності, за якою держава створює фінансові, договірні та інституційні механізми, що дозволяють особі самостійно реалізувати право на житло шляхом оренди або набуття у власність.

ПОСМЕРТНЕ РОЗПОРЯДЖЕННЯ РЕПРОДУКТИВНИМ БІОМАТЕРІАЛОМ У ПРОЄКТІ ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ: СИСТЕМНІСТЬ РЕГУЛЮВАННЯ ТА АВТОНОМІЯ ОСОБИ

Леся Ярославівна Стрельбіцька — 2026-11-03

У статті здійснено системний і формально-юридичний аналіз редакції проєкту Цивільного кодексу України № 15150, зареєстрованого 9 квітня 2026 року, у частині реалізації репродуктивного вибору та посмертного розпорядження репродуктивним біоматеріалом. Метою дослідження є оцінка цієї цивільно-правової конструкції за критеріями системності регулювання та забезпечення автономії особи, а також визначення напрямів її доопрацювання. Системність охоплює узгодженість норм і послідовність фіксації, зміни та реалізації волі, тоді як автономія забезпечує можливість особи визначати долю біоматеріалу в установлених законом межах і розраховувати на виконання останнього належно оформленого волевиявлення. Авторами встановлено, що стаття 305 проєкту закріплює загальну цивільно-правову основу репродуктивного вибору, однак вимога застосовувати допоміжні репродуктивні технології лише за медичними показаннями зумовлює реалізацію цього права за умови попереднього підтвердження медичної підстави. Обґрунтовано необхідність розмежовувати волевиявлення щодо кріоконсервації та зберігання біоматеріалу, згоду на його використання і розпорядження щодо його долі після смерті особи. У статті проаналізовано взаємозв’язок статей 1735, 1739 і 1769 проєкту, які визначають коло можливих набувачів права на використання біоматеріалу, зміст і форму окремого заповіту та нотаріальне підтвердження відповідного права. Виявлено, що право на використання біоматеріалу не входить до складу спадщини, проте пов’язується з моментом її відкриття і підтверджується за допомогою спадково-правових процедур без чіткого визначення меж їх застосування. Установлено також, що реєстрація заповіту у Спадковому реєстрі поєднана з покладенням на заповідача обов’язку самостійно повідомити заклад охорони здоров’я; це не забезпечує надходження актуальних відомостей, а наслідки неповідомлення не визначені. Виявлено неузгодженість предмета статей 1735 і 1739 щодо кріоконсервованих ембріонів. Авторами з’ясовано, що закрите коло можливих набувачів права і обмежений перелік допустимих розпоряджень звужують автономію заповідача та не дають підстав розглядати спеціальний заповіт як нейтральний інструмент реалізації волі. Запропоновано зберегти спеціальний заповіт як особисте розпорядження на випадок смерті, визначити правову природу такого розпорядження, закріпити пріоритет останнього чинного волевиявлення, можливість його вільного скасування та надійний обмін актуальними відомостями із закладом охорони здоров’я. Межами реалізації волі мають бути згода особи, на користь якої зроблено розпорядження, права інших учасників і медична допустимість відповідної процедури.

ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ПРАЦІВНИКАМИ ЦИФРОВИХ ПЛАТФОРМ В УКРАЇНІ

Галина Анатоліївна Трунова — 2026-11-03

Стаття присвячена аналізу проблем реалізації права на соціальний захист працівників цифрових платформ, що актуалізується в умовах поширення нестандартних форм зайнятості. Наголошується, що проблематика платформної зайнятості виходить за межі національного контексту та є предметом активного правового регулювання як в країнах ЄС, так і в інших державах світу. Проаналізовано положення нещодавно прийнятої Конвенції МОП № 193 про гідну працю в платформній економіці у частині ключових дефініцій та соціального захисту працівників цифрових платформ, зокрема їхнього доступу до соціального забезпечення на умовах не менш сприятливих, ніж ті, що застосовуються до інших працівників з аналогічним статусом у сфері зайнятості. Досліджено законодавство ЄС у сфері унормування праці працівників цифрових платформ та їх доступу до ефективного соціального захисту. Окрема увага приділена положенням Директиви (ЄС) 2024/2831 про покращення умов праці в платформній зайнятості, проаналізовано перспективи соціального захисту у світлі положень відповідної Директиви. Наведено судову практику держав-членів ЄС у сфері перекваліфікації самозайнятих працівників платформ, зокрема кур’єрів та водіїв, у найманих працівників. Акцентовано увагу на відсутності усталеної загальноєвропейської тенденції до перекваліфікації самозайнятих працівників у найманих працівників, оскільки відповідна судова практика переважно стосується окремих категорій платформних працівників та певних видів платформної діяльності. Окреслено вітчизняну практику у сфері соціального захисту працівників платформ, яка відображає загальносвітові тенденції, що характеризуються обмеженим доступом до системи загальнообов’язкового державного соціального страхування та відсутністю формалізованого статусу осіб, зайнятих на цифрових платформах. Проаналізовано програмні документи Уряду України щодо повоєнного відновлення, відбудови і модернізації країни у контексті обов’язкового унормування праці платформних працівників та їх доступу до ефективного соціального захисту. Зроблено висновки та надано окремі рекомендації щодо вирішення проблем реалізації права на соціальний захист працівників цифрових платформ в Україні.

ВІДШКОДУВАННЯ ЗБИТКІВ ДРУГІЙ СТОРОНІ, ЗАВДАНИХ ЗМІНОЮ АБО РОЗІРВАННЯМ ДОГОВОРУ У ЗВ’ЯЗКУ З ІСТОТНИМ ПОРУШЕННЯМ ДОГОВОРУ ОДНІЄЮ ІЗ СТОРІН: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Жанна Леонтіївна Чорна — 2026-11-03

Стаття присвячена комплексному дослідженню відшкодування збитків другій стороні, завданих зміною або розірванням договору у зв’язку з істотним порушенням договору однією із сторін, в порівняльно-правовому аспекті. З’ясовано, що складовими поняття «порушення» договірного зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Проаналізовано поняття «невиконання» договірного зобов’язання, яке міститься в Принципах європейського договірного права та Принципах міжнародних комерційних договорів УНІДРУА. Досліджено, що не будь-яке, а лише істотне порушення умов договору однією із сторін, може бути підставою для вимоги про його розірвання або зміну у судовому порядку другою стороною. Виокремлено ряд проблем, пов’язаних із розумінням «істотного порушення» договору однією із сторін, як оціночною категорією. З’ясовано, що у випадку зміни або розірвання договору у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору. За загальним правилом, за порушення договірного зобов’язання відповідальність настає за наявності чотирьох умов: протиправності поведінки, наявності шкоди, причинно-наслідкового зв’язку між протиправною поведінкою і шкодою, вини правопорушника. На підставі аналізу судової практики з’ясовано, що вина (як суб’єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення для оцінки порушення як істотного. На основі дослідження національного і зарубіжного досвіду правового регулювання складу збитків, завданих зміною або розірванням договору, запропоновано внести доповнення до ч. 5 ст. 653 Цивільного кодексу України і викласти в такій редакції: «Якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків у повному обсязі, завданих зміною або розірванням договору».

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАУКИ В УКРАЇНІ: СУЧАСНІ ВИКЛИКИ ТА НАПРЯМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ

Наталія Іванівна Атаманчук — 2026-11-03

У статті досліджено сучасний стан правового та фінансового забезпечення наукової і науково-технічної діяльності в Україні. Обґрунтовано, що належне фінансування науки є не лише передумовою функціонування наукових установ, а й важливою державною гарантією реалізації конституційного права на наукову творчість. Автором проаналізовано положення Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» щодо джерел фінансового забезпечення науки, принципів бюджетного фінансування та функціонування Національного фонду досліджень України. На підставі статистичних даних визначено стійку тенденцію до недостатнього рівня витрат на наукові дослідження і розробки в Україні порівняно із законодавчо визначеним орієнтиром та показниками держав – членів Європейського Союзу. Особливу увагу приділено новій моделі фінансування, запровадженій з 2026 року, яка передбачає врахування результатів державної атестації наукових установ і закладів вищої освіти під час розподілу базового фінансування. Встановлено, що нова модель поєднує базове та конкурсне фінансування, створюючи передумови для переходу від переважно кошторисного підходу до системи, орієнтованої на результат, якість і довгострокову спроможність наукових установ. Автором наголошено, що результативність реформування залежатиме від стабільності бюджетного фінансування, прозорості розподілу коштів, недопущення надмірної адміністративної залежності наукових установ та забезпечення реальної автономії наукової діяльності. На основі аналізу наукових поглядів сформульовано пропозиції щодо подальшого вдосконалення механізмів фінансового забезпечення науки, зокрема збільшення частки видатків на наукові дослідження у ВВП, розвитку грантового фінансування, запровадження механізмів співфінансування державою і бізнесом наукомістких проєктів, модернізації дослідницької інфраструктури та посилення зв’язку між результатами наукових досліджень і потребами економіки.

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ПРОЦЕДУРИ РОЗГЛЯДУ ТА ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ КОНСТИТУЦІЙНИМ СУДОМ УКРАЇНИ ЗА КОНСТИТУЦІЙНОЮ СКАРГОЮ

Ірина Вікторівна Дробуш — 2026-11-03

У статті здійснено аналіз проблемних аспектів нормативно-правової регламентації процедури розгляду та прийняття рішень Конституційним Судом України за конституційною скаргою. Чітко визначені ключові етапи розгляду та прийняття рішень вітчизняним органом конституційної юстиції при подачі індивідуальної конституційної скарги. Встановлено нагальну потребу у внесенні змін до чинного законодавства в контексті передбачення додаткових фільтрів при подачі конституційних скарг до Конституційного Суду України, визначенні більшого строку для подачі конституційної скарги, а також удосконалення інституту-новели – забезпечувального наказ як акта вітчизняного органу конституційної юстиції, який має правову природу виконавчого документу. Запропоновані конкретні пропозиції до удосконалення Закону України «Про Конституційний Суд України» в частині нормативно-правового регулювання процедури розгляду та прийняття рішень за конституційною скаргою, зокрема, передбачення додаткових фільтрів при розгляді індивідуальної конституційної скарги. Запропоновано запровадити інститут колегії суддів КСУ у складі трьох суддів, повноваження яких обмежуватиметься виключно визначенням відповідності та прийнятності конституційної скарги для передачі її Колегії, Сенату чи до Великої палати. Обґрунтовано доцільність винесення забезпечувального наказу в момент вирішення питання про відкриття конституційного провадження за конституційною скаргою. Встановлена інтерпретаційність як властивість забезпечувального наказу, яка означає його допоміжний характер, а тому сам наказ може застосовуватися лише у зв’язку із застосуванням відповідної норми, конституційність/неконституційність розглядається КСУ. Така доволі складна природа забезпечувального наказу, однак, жодним чином не відображена в законодавстві, яким регулюється діяльність КСУ та правозастосування його актів, тому ми пропонуємо внесення таких змін у Закон України «Про Конституційний Суд України».

ПУБЛІЧНИЙ ІНТЕРЕС У ДОГОВІРНИХ МЕХАНІЗМАХ ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Олена Сергіївна Копитова — 2026-11-03

Статтю присвячено теоретико-правовому дослідженню ролі публічного інтересу у договірних механізмах відбудови України. Встановлено, що відбудова реалізується переважно через приватно-правові договірні форми – концесійні угоди, публічно-приватне партнерство, будівельні контракти, договори про надання міжнародної допомоги, – однак ці форми функціонують під визначальним впливом публічного інтересу, що змінює їхню правову природу. Наукова проблема полягає в тому, що ані цивілістична, ані адміністративно-правова доктрина не виробила задовільного теоретичного пояснення механізму включення публічного інтересу у зміст, виконання та захист договорів відбудови. Обґрунтовано, що публічний інтерес у договорах відбудови є не зовнішнім обмежувачем приватної автономії, а системоутворюючим елементом цих договорів, що визначає їхній предмет, допустимий зміст і стандарт належного виконання. Методологічну основу дослідження становлять системно-структурний, порівняльно-правовий і функціональний методи. Системно-структурний метод використано для визначення типів договорів у сфері відбудови та встановлення взаємозв’язків між їх приватноправовими і публічно-правовими складовими. Порівняльно-правовий метод дав можливість зіставити національні підходи до регулювання таких договорів із вимогами Європейського Союзу та міжнародних фінансових організацій. Функціональний метод застосовано для з’ясування ролі публічного інтересу у визначенні мети, змісту, порядку виконання та очікуваного результату договорів відбудови. Теоретичне значення полягає у розвитку вчення про публічний інтерес щодо окремих договірних відносин і формуванні теоретичної основи для регулювання договорів відбудови як самостійного типу правових конструкцій. Практичне значення полягає у наданні орієнтирів для правозастосовної практики при укладенні та виконанні договорів відбудови.

ЗАБОРОНА ОБТЯЖЛИВОЇ АНАЛОГІЇ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ: КОНВЕНЦІЙНИЙ ВИМІР І ПАРАДОКС ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ АНАЛОГІЇ

В’ячеслав Вікторович Краглевич — 2026-11-03

Статтю присвячено дослідженню заборони обтяжливої аналогії в адміністративному судочинстві та критеріїв допустимості аналогії процесуального закону. Обґрунтовано, що аналогія на користь публічної адміністрації є забороненою, оскільки фактично конструює повноваження, не передбачене законом, і порушує частину другу статті 19 Конституції України. Здійснено порівняльно-правовий аналіз. Показано, що в німецькій доктрині відповідна конструкція відома як заборона обтяжливої аналогії (belastende Analogie) і виводиться з принципу застереження закону (Vorbehalt des Gesetzes), а в польській – як заборона аналогії на шкоду стороні. Установлено, що українська модель є нормативно закріпленим варіантом того самого підходу, однак сформульованим через категорію повноважень, а не обтяження, що звужує її дію: буквальне прочитання забороняє конструювати повноваження, але прямо не забороняє покладати на особу обов’язок за аналогією. Запропоновано телеологічно розширене тлумачення, за якого заборона охоплює будь-яке застосування аналогії, наслідком якого є погіршення правового становища приватної особи – покладення додаткового обов’язку, обмеження права, застосування санкції чи звуження процесуальних гарантій. Розкрито конвенційний вимір проблеми. З урахуванням автономного поняття «кримінального обвинувачення» (критерії Engel, поширені на адміністративні правопорушення у справі Öztürk) доведено, що заборона аналогії на користь притягнення особи до відповідальності має конвенційне походження і діє незалежно від формулювання національної норми. Охарактеризовано аналогію процесуального закону як найпоширенішу форму аналогії, визначено її типові сегменти. Сформульовано функціональний критерій розв’язання парадоксу судової аналогії: допустимою є аналогія, що розширює процесуальні гарантії учасника справи, недопустимою – та, що створює новий процесуальний бар’єр і звужує доступ до суду.

ЕНЕРГЕТИЧНА ДЕМОКРАТІЯ, ПРАВА ЛЮДИНИ ТА НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА: РОЛЬ ЕНЕРГЕТИЧНИХ СПІЛЬНОТ У ДЕЦЕНТРАЛІЗОВАНОМУ ЕНЕРГЕТИЧНОМУ ПЕРЕХОДІ УКРАЇНИ

Аліна Миколаївна Соловйова — 2026-11-03

У цій статті розглядається концепція енергетичної демократії через кілька взаємопов'язаних аналітичних точок зору, включаючи її зв'язок з правами людини, національною безпекою та енергетичними спільнотами. Вона спирається на праці українських та міжнародних науковців і приділяє особливу увагу ролі енергетичних спільнот на основі аналізу відповідної академічної літератури та правових баз України та Європейського Союзу. Дослідження демонструє відсутність єдиного термінологічного та правового підходу до енергетичної демократії та пов'язаних з нею концепцій. На основі аналізу стверджується, що перехід від централізованої до децентралізованої енергетичної системи є своєчасним та необхідним. Децентралізація демократизує енергетику завдяки посиленню конкуренції та більшій участі споживачів. Енергетичні спільноти дозволяють місцевим громадам стати активними учасниками енергетичного ринку та захищати широкий спектр прав, включаючи право на доступ до енергії, право на достатній рівень життя та, зрештою, право на життя. Специфіка обставин України полягає в тому, що енергопостачання стало не просто економічним чи інфраструктурним питанням, а фундаментальним компонентом національної безпеки. У сучасних умовах забезпечення безпечної та сталої енергетичної системи є важливим для протидії енергетичному примусу, захисту критичної інфраструктури та зміцнення стратегічної стійкості країни. Через фундаментальну роль енергетики в нашій економіці, енергетична демократія тісно пов'язана з боротьбою за соціальну, расову та економічну справедливість. Практична реалізація цих вимог справедливості, отже, залежить від надання громадянам можливості виробляти енергію, впливати на прийняття рішень та отримувати доступ до відповідної фінансової підтримки. Тому енергетичні спільноти слід розуміти не лише як інструменти виробництва відновлюваної енергії, а й як потенційні інституції демократичного управління та захисту прав людини. Їхнє ширше значення полягає в їхній здатності поєднувати місцеву автономію з колективною відповідальністю та залучати громадян до активних дій у прийнятті рішень, які безпосередньо впливають на їхні умови життя. За підтримки інклюзивної правової бази та доступних фінансових механізмів, енергетичні спільноти можуть сприяти створенню більш стійкої, децентралізованої та соціально справедливої енергетичної системи, в якій енергетичний перехід служить як екологічним цілям, так і ефективній реалізації прав людини.

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ ВИМІР ПРОЦЕСУ САМООРГАНІЗАЦІЇ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ

Алла Василівна Стечишин — 2026-11-03

У статті здійснено теоретико-правове осмислення самоорганізації територіальної громади як безперервного процесу перетворення спільних потреб жителів на узгоджену колективну дію. Обґрунтовано, що цей процес не можна ототожнювати з діяльністю органів самоорганізації населення, громадською участю, волонтерством або функціонуванням громадських об’єднань. Названі явища є окремими формами та результатами ширшої здатності громади самостійно виявляти проблеми, об’єднувати ресурси, виробляти правила й вступати у правову взаємодію з публічною владою. Запропоновано авторське визначення самоорганізації територіальної громади та розкрито її соціальний і юридичний виміри. Визначено послідовні стадії цього процесу, до яких належать усвідомлення спільної потреби, комунікація, добровільне об’єднання, внутрішнє нормативне впорядкування, колективна дія, правова інституціоналізація та суспільний контроль результатів. Розмежовано автономний, партнерський і делегований режими взаємодії громадської ініціативи з органами місцевого самоврядування. Доведено, що правове регулювання має гарантувати можливість самоорганізації, але не повинно підпорядковувати її адміністративній вертикалі або вимагати передчасної формалізації. Особливу увагу приділено волонтерським, сусідським і мережевим ініціативам, які в умовах війни забезпечують взаємодопомогу, підтримку внутрішньо переміщених осіб, реагування на безпекові загрози та збереження базових послуг. Водночас наголошено, що суспільна ініціатива не може підміняти відповідальність держави й органів місцевого самоврядування. Сформульовано критерії належної самоорганізації, які охоплюють добровільність, інклюзивність, автономність, легітимність представництва, правову визначеність, прозорість ресурсів, підзвітність і здатність до адаптації. Зроблено висновок, що самоорганізація є не допоміжною активністю населення, а необхідною властивістю дієздатної територіальної громади та важливою умовою демократичної стійкості України.

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ДЕМОГРАФІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВІЙНИ: ПРОБЛЕМИ ТА НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

Ольга Володимирівна Токарчук — 2026-11-03

Стаття присвячена проблемам правового забезпечення соціально-демографічної безпеки України в умовах повномасштабної війни. Наголошено, що соціально-демографічна безпека охоплює демографічну, міграційну, соціальну складові, а також збереження національної ідентичності, мови, культури, міжконфесійну та міжетнічну злагоду. Проаналізовано конституційно-правові засади соціально-демографічної безпеки та положення стратегічних документів у сферах національної безпеки, людського і демографічного розвитку, соціальної політики, внутрішнього переміщення та культури. Особливу увагу приділено Стратегії демографічного розвитку України на період до 2040 року, положення якої визначають потребу реагування на скорочення населення, міграційні процеси, низьку народжуваність та втрати людського потенціалу. Встановлено, що чинне правове регулювання характеризується значним масивом нормативно-правових актів, однак залишається фрагментарним і галузево розмежованим. Недостатня узгодженість правових механізмів у сферах сімейної, житлової, трудової, міграційної, соціальної політики, охорони здоров’я знижує ефективність державного реагування на демографічні й соціальні виклики. Запропоновано напрями вдосконалення правового забезпечення соціально-демографічної безпеки України: удосконалення правового регулювання підтримки сім’ї та забезпечення демографічного відтворення; оновлення правових засад міграційної політики та забезпечення правових умов для повернення і реінтеграції громадян України; удосконалення правових засад соціального захисту та житлового забезпечення населення; створення правових умов для розвитку людського капіталу та забезпечення інклюзивності суспільства; формування узгодженого міжгалузевого механізму правового забезпечення соціально-демографічної безпеки. Обґрунтовано доцільність оцінювання потенційного демографічного впливу нормативно-правових актів. Зроблено висновок про необхідність переходу до людиноцентричної правової політики, спрямованої на збереження, повернення та розвиток людського потенціалу України.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СУДОВО-ЕКСПЕРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В КОНТЕКСТІ ПЕРЕГОВОРНОГО КЛАСТЕРА «ОСНОВИ»

Юрій Олексійович Чечіль — 2026-11-03

У статті досліджено особливості розвитку судово-експертної діяльності України в контексті переговорного кластера «Основи» процесу вступу до Європейського Союзу. Обґрунтовано, що судово-експертна діяльність, попри відсутність її виокремлення як самостійного предмета переговорів, має безпосереднє значення для виконання Україною зобов’язань у межах розділу 23 «Судова влада та основоположні права» і розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека». Доведено, що її євроінтеграційний вимір полягає в забезпеченні якості доказової бази, незалежності та неупередженості експертного дослідження, доступності судових експертиз для органів досудового розслідування, цифровізації кримінального провадження, захисту персональних, геномних і біометричних даних, а також сумісності національної експертної практики з європейськими механізмами поліцейського і судового співробітництва. Особливу увагу приділено аналізу положень Звіту Європейської Комісії щодо України 2025 року, у якому проблематика вдосконалення судово-експертної діяльності отримує офіційне відображення в межах моніторингу прогресу України у сфері європейської інтеграції. Зокрема, у межах розділу 24 Європейська Комісія вказує на необхідність розроблення та впровадження політики реформування судової експертизи відповідно до найкращих міжнародних практик, а в межах розділу 23 акцентує на потребі вирішення проблем доступу Національного антикорупційного бюро України до своєчасних і неупереджених судових експертиз. Зроблено висновок, що ці положення фактично переводять судово-експертну діяльність із площини допоміжного процесуального інструменту у площину інституційного елементу європейської інтеграції України. У статті запропоновано розглядати судово-експертну діяльність як складову адміністративно-правового механізму забезпечення верховенства права. Визначено основні стратегічні орієнтири адаптації законодавства у цій сфері: концептуальне оновлення базового законодавства про судову експертизу; поступове формування системи якості та подальший розвиток, підтримання та розширення систем управління якістю у судово-експертній діяльності; цифровізація експертного провадження; розвиток підходів до роботи з персональними, біометричними, геномними та іншими даними, які можуть використовуватися під час проведення експертних досліджень; формування правових засад використання інструментів штучного інтелекту в судово-експертній діяльності; особливості судово-експертної діяльності в умовах воєнного стану. Аргументовано, що адаптація судово-експертної діяльності до європейських підходів у цій сфері (acquis ЄС у дотичних галузях, рекомендацій ENFSI) має здійснюватися поетапно, міжвідомчо узгоджено та з урахуванням балансу між потребами правосуддя, безпеки, захисту прав людини й інституційної спроможності експертних установ.

ПРУДЕНЦІЙНИЙ НАГЛЯД НА НЕБАНКІВСЬКОМУ ФІНАНСОВОМУ РИНКУ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ACQUIS ЄС: ПЛАТІЖНІ ПОСЛУГИ ТА СТРАХУВАННЯ

Тетяна Михайлівна Ямненко — 2026-11-03

У статті досліджено правові проблеми запровадження ризик-орієнтованого пруденційного нагляду на небанківському фінансовому ринку України у двох сегментах – платіжних послуг і страхування – крізь призму імплементації acquis ЄС. Обґрунтовано, що проблема полягає не у відсутності ризик-орієнтованості наглядової діяльності як такої і не в цілковитій відсутності законодавчого закріплення її засад, а в асиметрії та неповноті такого закріплення: принцип співмірності (пропорційності) із застосуванням ризик-орієнтованого підходу закріплено статтею 21 Закону України «Про фінансові послуги та фінансові компанії», тоді як спеціальний Закон України «Про платіжні послуги» власної норми про засади наглядової діяльності не містить, а вимога пропорційності сформульована як принцип діяльності регулятора, а не як межа обсягу та інтенсивності конкретного наглядового заходу – на відміну від статті 23(1) Директиви (ЄС) 2015/2366 (PSD2). Виявлено два додаткові елементи, яких бракує для практичного втілення принципу пропорційності: формалізовану методологію оцінки регуляторного навантаження, що співвідносила б обсяг наглядових вимог із рівнем ризику конкретного надавача, та процесуальний інструмент оскарження непропорційності окремого наглядового заходу окремо від оскарження рішення регулятора по суті. Досліджено, що орієнтиром для національного законодавця має бути не лише чинна редакція PSD2, а й архітектура пакета PSD3/PSR, ухвалення якого очікується у 2026 році. У страховому секторі проаналізовано австрійську (Versicherungsaufsichtsgesetz 2016, FMA) та польську (Закон про страхову та перестрахову діяльність від 11 вересня 2015 року, KNF) наглядові моделі у їх зв’язку зі статтями 29, 34(4), 36 і 45 Директиви 2009/138/ЄС та з урахуванням її перегляду Директивою (ЄС) 2025/2 і запровадження Директиви (ЄС) 2025/1 (IRRD). Автори вносять пропозицію законодавчо розмежувати власне (bottom-up) стрес-тестування страховика, яке вже є обов’язковим елементом системи управління ризиками, та наглядове (top-down) стрес-тестування за єдиним для ринку сценарієм за моделлю загальноєвропейських вправ EIOPA, якого в законодавстві України наразі немає. Окремо досліджено напрями цифрової операційної стійкості та сталого фінансування й показано необхідність прямого співвіднесення національних документів з Регламентом (ЄС) 2022/2554 (DORA), Регламентами (ЄС) 2020/852 і (ЄС) 2019/2088 та Директивою (ЄС) 2022/2464, а також стан гармонізації сегмента недержавного пенсійного забезпечення з Директивою (ЄС) 2016/2341 (IORP II). Зроблено висновок, що імплементація відповідних актів acquis ЄС є передумовою забезпечення фінансової стабільності та фінансової безпеки держави.

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ ДЛЯ ПРОХОДЖЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ В КРИМІНАЛЬНИХ КОДЕКСАХ ІНШИХ КРАЇН

Ангеліна Віталіївна Білиба — 2026-11-03

Стаття присвячена інституту умовно-дострокового звільнення від відбування покарання для проходження військової служби в кримінальних кодексах іноземних держав. Актуальність теми зумовлена реаліями сучасних збройних конфліктів і, зокрема, воєнним станом в Україні, де відповідний механізм було запроваджено Законом України № 3687-IX від 08.05.2024. У світовій практиці такі інструменти, як правило, застосовуються лише в умовах гострої потреби в особовому складі під час війн. Автор виділяє чотири основні моделі: повну відсутність спеціального інституту, спеціальне звільнення у воєнний час, альтернативні форми покарання через військову службу (штрафні підрозділи) та разові акти помилування. У більшості демократичних країн (США, держави Західної Європи, Канада, Австралія) законодавство не передбачає спеціального механізму, який би перетворював військову службу на альтернативу кримінальному покаранню. Військова служба тут розглядається як добровільна діяльність, що вимагає високих моральних і дисциплінарних якостей. Застосовуються лише загальні інститути умовного звільнення (parole/libération conditionnelle) з акцентом на реабілітацію, а також епізодичні акти помилування. Історично, під час світових війн, у Франції, Німеччині, Італії, Великій Британії та США практикувалося залучення засуджених до армії через спеціальні або штрафні підрозділи. Однак після закінчення конфліктів такі практики були відкинуті як такі, що суперечать принципам гуманізму, індивідуалізації покарання та рівності. Сучасні системи в цих країнах орієнтовані на загальне умовне звільнення без прив’язки до військової служби. Особливий інтерес становить досвід Ізраїлю, де обов’язкова військова служба є важливою частиною соціалізації та національної безпеки, але й там немає системного механізму «викупу провини» через армію – діє стандартна система parole з ретельною оцінкою ризиків. Український механізм на сьогодні виглядає винятковим. Він дозволяє швидко поповнювати Збройні Сили, водночас передбачаючи низку обмежень (виключення тяжких злочинів, служба в штурмових підрозділах, можливість умовного зняття судимості). Порівняння з іноземним досвідом показує як сильні сторони цього підходу, так і вразливі місця – насамперед ризики рецидиву та етичні питання. На основі аналізу сформульовано рекомендації щодо вдосконалення: посилення контролю та пробаційного нагляду після служби, розширення критеріїв виключення, чіткіша процедура оцінки мотивації, запровадження програм соціальної реінтеграції та гармонізація з міжнародними стандартами (ЄСПЛ, Венеційська комісія). Таким чином, дослідження підкреслює, що спеціальне звільнення для військової служби залишається винятком, зумовленим війною. Для України важливо не лише зберегти мобілізаційний потенціал механізму, але й мінімізувати правові та етичні ризики, забезпечуючи баланс між потребами оборони та фундаментальними принципами кримінального права.

СТАТУС КЕРІВНИКА ПРОКУРАТУРИ ТА КОНСТИТУЦІЙНА МОДЕЛЬ ПРОКУРАТУРИ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Олексій Олексійович Дворнік — 2026-11-03

У статті, на основі досвіду держав-членів ЄС, досліджено статус керівника прокуратури: особливості процедури його призначення та звільнення, взаємодію з іншими органами державної влади та його вплив на визначення місця прокуратури в конституційній системі державної влади. Обґрунтовано, що європейські стандарти не встановлюють єдиної універсальної конституційної моделі прокуратури чи обов’язкової процедури призначення її керівника, натомість визначальне значення мають гарантії його незалежності, професійності, політичної нейтральності та захисту від неналежного втручання. На основі порівняльно-правового аналізу досліджено моделі прокуратури та статус її керівника у Чехії, Словаччині, Латвії та Словенії. Проаналізовано конституційно-правові засади функціонування прокуратури України після конституційної реформи 2016 року та встановлено наявність суперечності між орієнтацією на функціонування прокуратури в системі судової влади і політично залежним механізмом призначення та звільнення генерального прокурора. Окрему увагу приділено оцінці Європейської комісії, яка у звіті щодо України за 2025 рік вказує нам про проблеми у законодавчому регулюванні щодо процедури добору та звільнення генерального прокурора та необхідність їх узгодження з європейськими стандартами. Обґрунтовано необхідність удосконалення процедури добору та припинення повноважень генерального прокурора шляхом запровадження прозорих професійних критеріїв, конкурсних механізмів, залучення органів прокурорського самоврядування та посилення гарантій незалежності від політичного впливу з урахуванням європейських стандартів та досвіду держав-членів Європейського Союзу. Отримані результати сприяють поглибленню розуміння сучасного стану реформування прокуратури в Україні, та можуть слугувати підґрунтям для визначення напрямів, необхідних для завершення цього процесу відповідно до європейських стандартів.

ПРИНЦИП ДОБРОВІЛЬНОСТІ ЯК ОСНОВА ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕДУРИ ВИКОНАННЯ ІНОЗЕМНИХ СУДОВИХ РІШЕНЬ

Юрій Юрійович Демчишак — 2026-11-03

Стаття присвячена аналізу проблем виконання іноземних судових рішень в Україні, які пов'язані із застосуванням примусу як основоположного елементу системи виконавчого провадження. Авторами розкрито недоліки застосування концепції примусового виконання та наведено статистичні дані, які їх підтверджують, зокрема показники Світового банку щодо якості державного регулювання та стану верховенства права. Встановлено, що створення інституту приватних виконавців не усунуло принципової вади системи, оскільки вища результативність приватних виконавців досягається за рахунок нерівномірного розподілу виконавчих проваджень, а не завдяки зміні самої моделі виконання. На противагу примусу, автори пропонують запровадження двоелементної системи виконання іноземних судових рішень, яка складатиметься із можливості добровільного виконання судового рішення боржником та застосування до нього примусу у випадку невиконання. Автори наголошують на необхідності запровадження принципу добровільності виконання іноземного судового рішення як основи для подальшого реформування цілого інституту виконання іноземних судових рішень. Принцип добровільності розглядається як фактор, що повинен бути закріплений на законодавчому рівні з метою стимулювання боржників до виконання своїх зобов'язань перед стягувачом за рішенням суду. Констатовано, що чинні норми ЦПК України та Закону України «Про виконавче провадження» такої можливості не передбачають. Процедура добровільного виконання повинна бути позасудовим інструментом, який застосовується до початку процедури примусового виконання. На думку авторів, економічна перевага у вигляді відсутності сплати виконавчого збору у розмірі 10% від суми стягнення повинна заохочувати боржника до добровільного виконання судового рішення. На противагу цьому, у випадку відмови від добровільного виконання, авторами пропонується запровадження збільшеної ставки виконавчого збору у розмірі 20% від суми стягнення. Додатковим аргументом на користь зазначеної моделі автори наводять практику європейських держав та стандарти Європейської комісії з ефективності правосуддя.

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ДОБРОВІЛЬНУ ЗДАЧУ В ПОЛОН: ПРОБЛЕМИ КВАЛІФІКАЦІЇ ТА ДОКАЗУВАННЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Валерія Анатоліївна Завацька — 2026-11-03

У статті здійснено комплексний аналіз кримінальної відповідальності за добровільну здачу в полон, передбачену ст. 430 Кримінального кодексу України, крізь призму сучасної судової практики, доктринальних підходів, міжнародного гуманітарного права та міжнародних стандартів захисту прав людини. Досліджено обов’язкові елементи складу кримінального правопорушення, зокрема особливості об’єктивної та суб’єктивної сторін, зміст понять «добровільність», «боягузтво» і «легкодухість», а також проблеми їх встановлення під час кримінального провадження. Звернуто увагу на відсутність законодавчого визначення добровільної здачі в полон, що створює істотні труднощі при кваліфікації діяння та доказуванні вини. Встановлено, що Єдиний державний реєстр судових рішень не містить самостійних вироків за ст. 430 КК України, у зв’язку з чим досліджено судову практику щодо дезертирства та державної зради, у якій факт добровільної здачі в полон враховується при оцінці кримінально-правової поведінки військовослужбовців. На підставі аналізу судових рішень визначено основні критерії, що мають значення для встановлення кримінальної відповідальності: наявність реальної можливості продовжувати опір, добровільність переходу під контроль противника, прямий умисел, спеціальні мотиви, тривалість та характер поведінки військовослужбовця до й після потрапляння в полон. Окрему увагу приділено співвідношенню кримінально-правової заборони добровільної здачі в полон із принципами гуманності, пропорційності та правом на життя, гарантованими міжнародним гуманітарним правом і міжнародним правом прав людини. Обґрунтовано необхідність законодавчого уточнення ознак складу кримінального правопорушення, визначення критеріїв добровільності та встановлення більш чітких правил доказування. Запропоновано напрями вдосконалення ст. 430 КК України з метою забезпечення балансу між інтересами обороноздатності держави, військової дисципліни та гарантіями прав військовослужбовців.

НОРМАТИВНА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ОСОБИСТОЇ ПОРУКИ ЯК ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ: РЕТРОСПЕКТИВНИЙ ТА ПРОСПЕКТИВНИЙ ЕКСКУРСИ

Олег Павлович Коцюба — 2026-11-03

Для правових систем континентального права особливо важливе значення має законодавчий процес, який є основним для формування норм права. Відтак саме нормотворчий процес відображає основні тенденції та вектори діяльності законодавця, що дозволяє відстежити «юридичну еволюцію» того чи іншого правового інституту. У межах цього дослідження: (а) простежено динаміку формування особистої поруки як запобіжного заходу від КПК 1960 року, як найбільш темпорально наближеного до існуючого на даний час кримінального процесуального закону (ретроспективний екскурс); (б) прослідковано розвиток нормативної основи особистої поруки у проєктах законів (проспективний екскурс). Ретроспективний екскурс у нормативну регламентацію особистої поруки дозволяє стверджувати, що підвалини цього процесуального інституту у його теперішньому вигляді закладалися саме у Кримінальному процесуальному кодексі України (далі – КПК) 1960 року. Принципові положення особистої поруки за КПК 1960 року і дотепер зберігають свою чинність у процесуальному законі (хоча і в дещо трансформованому вигляді), а відтак можна оцінювати особисту поруку за КПК 1960 року як прототип актуального на даний час кримінального процесуального інституту. Прийнятий у 2012 році кримінальний процесуальний закон закріпив чинну на даний час модель інституту особистої поруки, зберігши, з одного боку, концептуальні риси свого «прототипу» (за КПК 1960 року), з іншого боку, вдосконаливши та доповнивши його новими елементами, такими як: зміна суб’єкта, уповноваженого на застосування запобіжного заходу; визначення кількості поручителів; запровадження можливості одноособового поручительства; закріплення більш повного інформування поручителя про характерні риси кримінального провадження та юридичні наслідки поручительства; запровадження механізму відмови поручителя від взятих на себе зобов’язань; диференціація кримінальних процесуальних санкцій за невиконання поручителем взятих на себе зобов’язань; визначення суб’єктів, відповідальних за процесуальний контроль за виконанням зобов’язань про особисту поруку.

ДОЦІЛЬНІСТЬ ВКЛЮЧЕННЯ ПОМІЧНИКІВ СУДДІВ ДО КОЛА СУБ’ЄКТІВ, ВИЗНАЧЕНИХ ПУНКТОМ 1 ЧАСТИНИ 1 СТАТТІ 3 ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ»

Ельміра Гудрат кизи Мамедова — 2026-11-03

Статтю присвячено комплексному аналізу проблеми визначення кола суб’єктів на яких поширюється дія антикорупційного законодавства України крізь призму доцільності включення помічників суддів до переліку осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. На основі дослідження чинного нормативно-правового регулювання, фактичного змісту діяльності та повноважень помічників суддів встановлено, що їх фактичний статус, характер виконуваних ними функцій, зокрема підготовка проєктів судових рішень, доступ до матеріалів справ, взаємодія з учасниками судового процесу, може створювати можливості для участі у корупційних діяннях. Особливу увагу приділено проблемі латентності корупційних правопорушень у судових органах та ролі помічників суддів у реалізації корупційних схем. Запропоновано можливі напрями законодавчого врегулювання шляхом включення помічників суддів до кола суб’єктів, на яких поширюється дія антикорупційного законодавства, або віднесення їх до категорії державних службовців. Авторське бачення запропонованих законодавчих змін матиме на меті формування цілісного та узгодженого механізму правового регулювання, що дозволить усунути наявні прогалини у сфері антикорупційного контролю, мінімізувати корупційні ризики у діяльності помічників суддів. Крім того, запропоновані зміни матимуть виразний превентивний характер та сприятимуть зміцненню довіри суспільства до судових органів.

ПРИЄДНАННЯ УКРАЇНИ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПАТЕНТНОЇ КОНВЕНЦІЇ: ПРАВОВІ ТА ІНСТИТУЦІЙНІ ПЕРЕДУМОВИ

Олександр Сергійович Мамуня — 2026-11-03

Європейська інтеграція України у сфері охорони інтелектуальної власності зумовлює необхідність комплексного переосмислення національної моделі правової охорони винаходів та її адаптації до європейського патентного простору. Одним із ключових елементів цього процесу є потенційне приєднання України до Конвенції про видачу європейських патентів від 5 жовтня 1973 року (Європейської патентної конвенції, ЄПК), що означатиме не лише запровадження додаткового маршруту набуття патентних прав, а й входження держави до інституційної системи Європейської патентної організації. У статті обґрунтовано, що приєднання до ЄПК необхідно розглядати як комплексну правову та інституційну реформу, здатну змінити функціональне призначення національного патентного відомства, структуру патентної експертизи, модель взаємодії з заявниками та місце національної патентної системи в інноваційній політиці держави. Особливу увагу приділено співвідношенню ЄПК і права Європейського Союзу. Доведено, що ЄПК не є складовою acquis ЄС, а членство у Європейській патентній організації формально не становить юридичної передумови вступу до Європейського Союзу. Водночас практика держав-членів ЄС свідчить про усталену модель, за якої участь у ЄПК фактично стала важливим інституційним елементом інтеграції до європейського дослідницького, технологічного та інноваційного простору. Проаналізовано потенційні наслідки приєднання для УКРНОІВІ, зокрема перерозподіл заявочного навантаження між національним і європейським маршрутами, ризики втрати експертної компетентності та можливості переорієнтації відомства на високоякісну експертизу, патентно-інформаційні сервіси, цифровізацію і міжнародну кооперацію. На підставі порівняльного аналізу досвіду Польщі, Румунії, Литви, Латвії, Хорватії, Сербії та Чорногорії встановлено, що членство в ЄПК не породжує єдиної моделі розвитку національного патентного відомства: фактичні наслідки залежать від економічної структури держави, якості інституцій, кадрової політики та обраного способу інтеграції. Запропоновано авторську трирівневу модель підготовки України до приєднання до ЄПК, що охоплює нормативний, інституційний та функціональний рівні. Обґрунтовано, що поетапна реалізація цієї моделі до моменту ратифікації здатна мінімізувати ризики інституційного послаблення національної системи та перетворити членство у Європейській патентній організації на інструмент її якісної модернізації. Додатково визначено процедурні передумови вступу України до ЄПК, включаючи отримання запрошення Адміністративної ради Європейської патентної організації, синхронізацію національної імплементації з датою набрання Конвенцією чинності для України, а також необхідність збереження міжнародної експертної спроможності УКРНОІВІ як міжнародного пошукового органу та органу міжнародної попередньої експертизи за Договором про патентну кооперацію.

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПУБЛІЧНОГО КОНТРОЛЮ ЗА ФОРМУВАННЯМ ТА ВИКОНАННЯМ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ У КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОМУ АСПЕКТІ

Олександр Сергійович Мандзій — 2026-11-03

У науковій статті досліджено поняття, сутність та ознаки публічного контролю за формуванням та виконанням Державного бюджету України у конституційно-правовому аспекті. Визначено, що публічний контроль за формуванням та виконанням державного бюджету у конституційно-правовому аспекті є не різновидом суто фінансового контролю, а способом забезпечення конституційної підзвітності бюджетної влади перед народом України. Його вихідна природа пов’язана з народовладдям, верховенством права, поділом влади, законністю діяльності органів публічної влади, справедливим і неупередженим розподілом суспільного багатства та обов’язком оприлюднення бюджетної інформації. На підставі наявних визначень публічного контролю, державного фінансового контролю, контролю у сфері господарської діяльності автор визначає публічний контроль за формуванням та виконанням державного бюджету як конституційно зумовлену, нормативно врегульовану та інформаційно забезпечену діяльність уповноважених органів публічної влади, інститутів парламентського контролю, суб’єктів громадянського суспільства, експертного середовища, медіа та громадян, спрямовану на перевірку, оцінку, попередження, виявлення і публічне обговорення відхилень бюджетних рішень і бюджетної практики від Конституції України, закону, принципів справедливого розподілу, відкритості, підзвітності, збалансованості, цільового використання коштів і забезпечення загальносуспільних потреб. Визначено, що поняття «публічний контроль» не слід ототожнювати з поняттям «контроль громадськості». Таке ототожнення звужує предмет дослідження і фактично вилучає з нього конституційно закріплену роль Верховної Ради України, Рахункової палати, парламентських комітетів, процедур розгляду проєкту закону про Державний бюджет України, оприлюднення звітів і регулярної бюджетної інформації. Водночас публічний контроль є не сумою державного і громадського контролю, а їх конституційно впорядкованою взаємодією у сфері бюджетної влади. У науковій статті зазначається, що ознаками публічного контролю за формуванням та виконанням державного бюджету є його: конституційне походження, процесуальна безперервність, інституційна множинність, інформаційна обумовленість, оціночний характер та превентивно-коригувальне призначення.

РОБОЧИЙ ЧАС І ЧАС ДОСТУПНОСТІ ПРАЦІВНИКА: ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РОЗМЕЖУВАННЯ В УМОВАХ ДИСТАНЦІЙНОЇ ЗАЙНЯТОСТІ

Любов Ярославівна Мартинишин — 2026-11-03

У статті досліджено поняття робочого часу як одного з ключових елементів трудових відносин, визначено його сутність, правову природу та місце у системі трудового права. Проаналізовано наукові підходи до трактування категорії «робочий час», зокрема розглянуто позиції вітчизняних учених, які акцентують увагу на нормативному, договірному та функціональному аспектах цього поняття. На основі узагальнення наукових підходів запропоновано комплексне за змістом визначення робочого часу як установленого законодавством, колективним і трудовим договором періоду, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку зобов’язаний виконувати свої трудові функції або перебувати в розпорядженні роботодавця в інших передбачених законодавством чи договором випадках, а роботодавець – забезпечити працівника необхідними для цього умовами та засобами праці. Проаналізовано робочий час як не лише об’єкт правового регулювання, а й важливу умову трудового договору, яка визначає межі реалізації прав і обов’язків сторін трудових відносин. Розкрито особливості правового регулювання робочого часу в умовах цифровізації економіки та поширення дистанційної й гнучкої зайнятості. Обґрунтовано необхідність подальшого вдосконалення правового регулювання «права на відключення», яке в українському законодавстві вже отримало часткове закріплення через інститут періоду відключення. Розроблено авторський багатофакторний критерій розмежування робочого часу і часу доступності працівника, сформульований на основі синтезу практики Суду Європейського Союзу та чинного законодавства України, а також сформульовано пропозицію щодо вдосконалення статті 60-2 Кодексу законів про працю України. Проаналізовано чинну редакцію статті 60-2 Кодексу законів про працю України та виявлено відсутність у ній об’єктивних критеріїв розмежування робочого часу і часу доступності дистанційного працівника. Наголошено на важливості гармонізації національного законодавства з практикою Суду Європейського Союзу, що сприятиме підвищенню рівня соціального захисту працівників в умовах дистанційної зайнятості.

НЕМАЙНОВІ СІМЕЙНІ СПОРИ МІЖ БАТЬКАМИ ЩОДО ДІТЕЙ (ВІД КОНЦЕПТУ ДО ВИРІШЕННЯ)

Микола Євгенович Муха — 2026-11-03

Визначено, що до систематики немайнових сімейних спорів між батьками щодо дітей належать: 1) генеологічні батьківські спори: а) спір про визнання батьківства; б) спір про батьківство між чоловіком матері дитини та особою, яка вважає себе батьком дитини; в) оспорювання батьківства особою, яку записана батьком дитини; г) оспорювання батьківства після смерті особи, яка записана батьком дитини; 2) антропонімічні батьківські спори: а) спір між батьками щодо прізвища дитини; спір між батьками щодо зміни прізвища дитини (прізвищні батьківські спори); б) спори між батьками щодо імені дитини (іменні батьківські спори); 3) батьківські спори щодо виховання дитини; 4) осідкові батьківські спори. Запропоновано ч. 1 ст. 146 Сімейного кодексу України доповнити абз. 3 та викласти його в такій редакції: «Дитині не може бути дано ім’я, в якому фігурують:1) цифри; 2) спеціальні знаки (математичні знаки, типографічні символи, смайлики та емодзі, міжнародні та фонетичні символи, карткові масті та інші декоративні знаки); 3) розділові знаки (крапка, кома, крапка з комою, двокрапка, тире, три крапки, знак оклику, знак питання, лапки, дужки, скісна риска, проміжок); 4) латинські та кириличні літери, що поєднані у якийсь спосіб; 5) різномовні літери; 6) нецензурна лексика; 7) слова, що позначають хвороби, асоціальні явища, ганебні поняття або предметні назви; 8) прізвище державного та (або) громадського діяча держави-агресора». Обґрунтовано, що ч. 2 ст. 146 Сімейного кодексу України доцільно доповнити абз. 2 і 3 та викласти їх у таких редакціях: «Послідовність розміщення складників подвійного (дуального) ім’я дитини може бути з’єднано за алфавітом та (або) за милозвучністю. Якщо дитині дано подвійне (дуальне) ім’я, то може бути змінено послідовність розміщення його складників». Крім того, ч. 3 ст. 145 Сімейного кодексу України варто доповнити абз. 2 про те, що спори щодо прізвища дитини можуть бути передані на медіацію за згодою батьків до звернення до органу опіки та піклування або суду; по-друге, ч. 3 ст. 146 Сімейного кодексу України доповнити абз. 2 про те, що спори щодо імені дитини можуть бути передані на медіацію за згодою батьків до звернення до органу опіки та піклування або суду.

СТРОКИ В АДМІНІСТРАТИВНИХ СПРАВАХ ЩОДО ВСТУПУ, ПРОХОДЖЕННЯ ТА ЗВІЛЬНЕННЯ З ДИПЛОМАТИЧНОЇ СЛУЖБИ

Максим Ігорович Процько — 2026-11-03

Стаття присвячена питанню процесуальних строків у справах щодо вступу, проходження чи звільнення громадян України з дипломатичної служби. У роботі висвітлено питання поновлення процесуальних строків, переліку поважних причин для поновлення та визначення моменту, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення своїх прав. Установлено, що процесуальним строком є проміжок часу, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із позовом. Строки виконують такі ключові функції як: забезпечення дотримання принципу правової визначеності, запобігання зловживанню процесуальними правами, дисциплінування учасників процесу та запобігання перевантаженню судів. За загальним правилом до спорів щодо вступу, проходження чи звільнення громадян України з дипломатичної служби застосовується місячний строк, як визначено нормою ч. 5 ст. 122 КАС України. Ключовою точкою відліку процесуального строку є момент, коли особа дізналася чи повинна була дізнатися про порушення своїх прав. Зазвичай це момент вручення наказу чи розпорядження, дата отримання листа або розрахунку особи при звільненні. При цьому судами України береться до уваги як факт того, що особа дізналася про порушення своїх прав, так і можливість особи виявити факт порушення (повинна була дізнатися). Рекомендовано доповнити КАС України статтею 123-1 із переліком поважних причин пропуску строку (наприклад, хвороба, мобілізація, необхідність здійснення догляду за близьким родичем, бойові дії тощо). Такий перелік має бути невичерпним, адже можуть бути і підстави, які законодавець не може передбачити заздалегідь. Наявність чітко визначених процесуальних строків не є обмеженням права особи на звернення до суду, а сприяє дотриманню принципу правової визначеності та дисциплінуванню учасників спору.

ЕКОНОМІЧНЕ СТИМУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ У МЕХАНІЗМІ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АГРОБІЗНЕСУ

Ганна Сергіївна Корнієнко — 2026-11-03

У статті досліджуються правові засади економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель сільськогосподарського призначення в контексті забезпечення сталого розвитку агробізнесу. З позицій історичного розвитку висвітлено правові передумови формування принципу ефективного землекористування, сучасні наукові підходи до проблеми відтворення родючості ґрунтів та негативні наслідки надмірної розораності земель. Розглянуто правову природу консервації деградованих, малопродуктивних і техногенно забруднених земель, правила та порядок її виконання, особливості економічного стимулювання суб’єктів господарювання, які здійснюють землеохоронні заходи. Обґрунтовано, що нормативна база економічного стимулювання охорони земель має розглядатися не лише як інститут земельного права, а й як важливий елемент механізму правового забезпечення функціонування агробізнесу, оскільки якісний стан земельних ресурсів безпосередньо впливає на ефективність господарської діяльності, конкурентоспроможність суб’єктів агробізнесу та продовольчу безпеку держави. Встановлено, що чинне законодавство формує систему правових стимулів і обмежень, спрямованих на поєднання приватних інтересів землевласників і землекористувачів із публічним інтересом суспільства у збереженні земельного фонду та відтворенні родючості ґрунтів. Зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення правового механізму економічного стимулювання охорони земель як одного з пріоритетних напрямів законодавчої діяльності у сфері агробізнесу в умовах євроінтеграції, втілення принципів його сталого розвитку та повоєнного відновлення України. Висловлено думку, що сучасне ведення агробізнесу як одного з надважливих чинників життєзабезпечення держави та суспільства неможливе без високотехнологічного, екологічно безпечного та економічно доцільного використання земель сільськогосподарського призначення, адже земля залишається основним засобом виробництва у сільському господарстві та ключовим ресурсом функціонування агробізнесу. Водночас наголошено, що сучасна модель ведення агробізнесу потребує переосмислення традиційних підходів до використання земельних ресурсів. Орієнтація виключно на досягнення короткострокового економічного ефекту часто супроводжується виснаженням ґрунтів, порушенням екологічно збалансованої структури земельних угідь та погіршенням їх якісного стану. З огляду на це особливого значення набуває формування ефективного правового механізму економічного стимулювання суб’єктів агробізнесу до здійснення землеохоронних заходів, відновлення родючості ґрунтів та консервації деградованих і малопродуктивних земель. Підкреслено, що економічні стимули повинні розглядатися не лише як інструмент реалізації державної політики у сфері охорони земель, а й як складова правового забезпечення сталого розвитку агробізнесу, що поєднує приватні інтереси суб’єктів господарювання з публічними інтересами суспільства у збереженні земельного фонду України.

ІНСТИТУТ МЕДІАЦІЇ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ: СУЧАСНІ РЕАЛІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Олена Олегівна Кожушко — 2026-11-03

В статті здійснено аналіз проблемних питань в процесі застосування медіації в адміністративному судочинстві. Проаналізовано статистичні дані за 2025 рік щодо завершення розгляду справ шляхом застосування медіації в адміністративному, цивільному та кримінальному судочинстві. Встановлено, що основним способом вирішення правових спорів в Україні й надалі залишається їх судовий розгляд. Окреслено основні відмінності між процедурами врегулювання спору за участі судді та медіації, які мають суттєві процесуальні відмінності. Водночас альтернативні механізми врегулювання конфліктів поки що не набули широкого практичного застосування. Серед основних причин низького рівня або взагалі відсутності застосування медіації в адміністративних справах в судах є нерівність процесуального становища сторін, оскільки одним з учасників завжди виступає суб’єкт владних повноважень, наділений публічно-владними управлінськими функціями. В Україні досі відсутні єдині стандарти професійної підготовки медіаторів, чітко визначені підходи до оцінювання якості їхньої діяльності та дієві механізми юридичної відповідальності. Додатковою проблемою є відсутність єдиного державного реєстру медіаторів, унаслідок чого інформація про фахівців залишається розпорошеною між окремими професійними об’єднаннями, кожне з яких веде власний перелік. Така ситуація ускладнює пошук компетентних медіаторів, знижує рівень відкритості процедури та суспільної довіри до неї, а також ускладнює належну взаємодію між учасниками медіації й органами державної влади. Особливе значення ці питання мають у сфері публічно-правових спорів, де від медіатора вимагаються не лише розвинені навички ведення переговорів, а й високий рівень професійної обізнаності у сфері адміністративного права, адміністративних процедур і засад функціонування публічної служби. Ще одним чинником, який стримує поширення медіації у сфері публічно-правових відносин, є недостатній рівень довіри громадян до органів державної влади. За таких умов учасники спорів значно частіше надають перевагу судовому захисту своїх прав, розглядаючи суд як більш незалежний і надійний механізм вирішення конфліктів із суб’єктами владних повноважень.