Нове українське право

ЕТИЧНІ ОРІЄНТИРИ НАУКИ В УМОВАХ ПОСИЛЕННЯ ЗАГРОЗ СУСПІЛЬНОМУ БЛАГОПОЛУЧЧЮ

Оксана Мар’янівна Вінник — 2026-08-26

Стаття присвячена проблемі етики в сучасній науці, яка продукує результати досліджень, що мають величезний потенціал, який, проте, використовується з різною метою: на благо суспільству, його членам, природі тощо або лише із суто комерційною метою без урахування ступеня ризику застосування результатів наукових досліджень чи з відверто шкідливою ціллю. Відповідно, постає проблема відповідальності вченого за результати проведеного дослідження з точки зору встановлення позитивних та негативних наслідків їх використання, попередження про це суспільство і напрацювання пропозицій щодо мінімізації ризиків, пов’язаних з проблемними результатами дослідження. Йдеться про етику вченого/дослідника, якої традиційно дотримуються наукові установи та навчальні заклади з відповідними науковими підрозділами. Проте в сучасний період набули поширення дослідження в суто комерційних структурах, в яких наукові дослідження проводяться для збільшення прибутковості основної діяльності (виробничої, інвестиційної, будівельної, інноваційної, інтернет- рекламування, пошукових сервісів, хмарних обчислень, інтернет-торгівля тощо) проте вони не підпадають під коло суб’єктів, які відповідно до законів України «Про наукову та науково- технічну діяльність» та «Про академічну доброчесність» зобов’язані дотримуватися стандартів наукової етики та академічної доброчесності. Збільшення ризиків від неконтрольованого використання результатів наукових досліджень на зразок штучного інтелекту, біотехнологій тощо, що становить загрозу не лише окремим особам, а й людству в цілому, вимагає поширення відповідальності за результати досліджень/їх використання на всіх суб’єктів, що здійснюють наукові дослідження та/або запроваджують їх результати. Також заслуговує на увагу корегування пріоритетів наукових досліджень з точки зору надання переваги тим з них, які спрямовані на мінімізацію ризиків від застосування сучасних технологій та відкриттів.

ПРАВОВИЙ МОНІТОРИНГ ЕТОСУ НАУКИ В УКРАЇНСЬКИХ ШКОЛАХ ПРАВА

Ярослав Ярославович Мельник — 2026-08-26

У статті досліджуються правовий моніторинг етосу науки в українських школах права. В межах дослідження, автором з’ясовано, що проблему етосу науки українських шкіл права формують відсутність правового моніторингу щодо функціонування тієї чи іншої школи права, оцінки та дотримання ними ідеології, поглядів вчених, позицій лідера та їх послідовника, осмислення ними практик рефлексії, слідуванню певним цінностям, конви бачення імперативів тощо, що врешті решт постає як морально-етична парадигма діяльності наукової школи права. Автором робиться акцент на тому, що особливістю наукових шкіл права в Україні є їх плюралізм, а функціональна спроможність постає як властивість забезпечувати ефективну правотворчу діяльність в державі, висуваючи вчених-правників як учасників правотворчої діяльності. В соціально-гуманітарному ключі, автор бачить проблему у тому, що наукові школи виступають осердями морально-етичної діяльності, будучи не завжди академічними осередками в галузі державознавства і правознавства, все таки, здатні акумулювати у собі науково-організаційний та інтелектуальний потенціал; надавати наукові експертні висновки із викликами часу, відображати запити на державотворчі та правотворчі процеси в Україні; формулювати нові перспективні наукові напрями, тощо. Все це, окреслюється як стійке прогресивне громадянське суспільство, що формує та утримує науковий потенціал України. Аналіз концепції наукових шкіл права на думку автора показує, що діяльність вітчизняних наукових шкіл права демонструє рефлексію у їх діяльністі, яка відображає ідеологічні переживання, етику та моральність пізнання права, цілі та, що головне, цінності у праві та правовому регулюванні, юридизації тих чи інших феноменів права. Автор зазначає, що одні наукові школи права переймаються та відстоюють ідею «правотворчості» (наскрізного правового інституту), не вдаючись у конву природнього чи позитивного права. Ці школи, відображають змішану модель ефективного, діючого, затребуваного у нормопроектуванні. Інші наукові школи права, навпаки, слідують архаїчним моделям, заснованими на історичній архітектоніці розвитку права. Попри це, автор вважає, що ті школи права, які зорієнтовані на глибокому дослідженню та слідуванню ідеології верховенства права, притримуються не стільки звичаєвих національних традицій права, скільки слідують євроцентризьким практикам. Усі ці та інші школи характеризуються не стільки особливостями морально-етичної складової, скільки звичаями та ідеологією напрямків дослідження, що формує предмет їх цінностей, як елементу етосу науки права.

АКАДЕМІЧНА ДОБРОЧЕСНІСТЬ У КОНТЕКСТІ ІНСТИТУЦІЙНОЇ СПРОМОЖНОСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТІЙКОСТІ ОСВІТИ ТА ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ

Іван Володимирович Назаров — 2026-08-26

У статті визначено місце і значення академічної доброчесності як важливого та обов’язкового елементу стійкості освіти і освітнього процесу в Україні. Досліджується регулювання питання стійкості освіти в європейському середовищі на прикладі інструментарію EDURES щодо стійкості для забезпечення права на освіту в надзвичайних ситуаціях та кризи. Проаналізовано зміст національних Концепцій з питань забезпечення української системи стійкості та ступінь уваги у цих документах до питань освіти і культури як її складників. Розглянуто ці сфери в контексті основних напрямів зовнішньої та внутрішньої політики держави задля захисту національних інтересів і безпеки. Констатовано потребу приділяти більше уваги не просто освіті, а саме її якості як ключовому елементу національної стійкості. Досліджено зміни в законодавстві у сфері освіти, зокрема Закон України «Про академічну доброчесність». Акцентовано на положеннях, які раніше не мали однозначного врегулювання. Це стосується обов’язковості формування та функціонування системи забезпечення академічної доброчесності в кожному закладі освіти (науковій установі). Така система має ґрунтуватися на відповідних цінностях, принципах і правилах та стати складовою внутрішньої системи забезпечення якості освіти. Крім того, розглянуто нові правила визначення порушень академічної доброчесності, заходи реагування на них та види відповідальності. Зроблено висновок про те, що стійкість освіти та освітнього процесу полягає не лише у збереження освітніх інституцій, педагогічного та науково-педагогічного складу та здобувачів освіти, а й збереження якості відповідної діяльності, довіри до результатів навчання. У цьому контексті впровадження культури академічної доброчесності є фундаментальною складовою. Саме тому оновлення законодавства, яке закріплює базові цінності є критично важливим. Це не лише забезпечує провадження якісної освітньої та наукової (творчої) діяльності, а й сприяє утвердженню здобуття якісної освіти, довіри до результатів навчання і наукових (творчих) досягнень, що повністю відповідає європейським стандартам і практикам.

ЕВОЛЮЦІЯ ТЕРМІНОЛОГІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ У СФЕРІ ОСВІТИ ТА НАУКИ В УМОВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Ганна Олегівна Саміло — 2026-08-26

У статті досліджено особливості еволюції термінології законодавства України у сфері освіти та науки в умовах європейської інтеграції. Встановлено, що розвиток понятійно-категоріального апарату освітнього та наукового законодавства є важливою складовою процесу модернізації національної правової системи та адаптації її до європейських стандартів. Проаналізовано основні етапи становлення та трансформації законодавчої термінології після здобуття Україною незалежності, охарактеризовано особливості переходу від радянської моделі правового регулювання освіти і науки до сучасної системи, орієнтованої на принципи демократії, верховенства права, академічної свободи та автономії закладів освіти. Значну увагу приділено впливу європейських інтеграційних процесів, зокрема Болонського процесу, формування Європейського простору вищої освіти та Європейського дослідницького простору, на оновлення термінологічного апарату законодавства. Розкрито зміст і значення нових правових категорій, що були запроваджені в національне законодавство внаслідок реформування освітньої та наукової сфер, серед яких академічна доброчесність, академічна мобільність, освітня програма, компетентність, результати навчання, індивідуальна освітня траєкторія, інклюзивне освітнє середовище, цифрова компетентність, відкрита наука, дослідницька інфраструктура та інші. Обґрунтовано, що розвиток термінології законодавства відображає не лише зміни у правовому регулюванні, а й трансформацію державної політики у сфері освіти та науки, спрямованої на забезпечення якості освіти, інтеграцію до міжнародного освітнього й наукового простору, цифровізацію освітньої діяльності та впровадження інноваційних підходів до організації наукових досліджень. Визначено основні тенденції подальшого розвитку законодавчої термінології, пов’язані з цифровою трансформацією суспільства, розвитком технологій штучного інтелекту, поширенням концепції навчання впродовж життя та гармонізацією національного законодавства з правом Європейського Союзу. Зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення термінологічного апарату законодавства України у сфері освіти та науки з метою забезпечення його системності, узгодженості та відповідності сучасним європейським стандартам.

ПРАВОТВОРЧА КОМПЕТЕНЦІЯ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА ЇХ ПОСАДОВИХ ОСІБ: ПОНЯТТЯ, МЕЖІ ТА ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ

Євген Миколайович Бодюл — 2026-08-26

У статті досліджено правотворчу компетенцію органів державної влади та їх посадових осіб як спеціальний різновид публічно-владної компетенції. Обґрунтовано, що її зміст не зводиться до загального владного статусу органу або посадової особи, а охоплює юридично визначену можливість і водночас обов’язок приймати, видавати, змінювати, зупиняти, скасовувати нормативно-правові акти чи визнавати їх такими, що втратили чинність, лише за наявності належної конституційної або законодавчої підстави. Визначено, що правотворча компетенція має спеціальний, процедурно обмежений та ієрархічно підпорядкований характер. Її основними елементами є предмет відання суб’єкта, правова форма акта, порядок його підготовки і прийняття або видання, територіальні, часові та предметні межі дії, місце акта в ієрархії нормативно-правових актів, а також юридичні наслідки його прийняття. Наголошено, що порушення хоча б одного з цих елементів може свідчити про вихід суб’єкта правотворчості за межі наданих повноважень і ставити під сумнів законність відповідного нормативно-правового акта. Особливу увагу приділено розмежуванню правотворчих повноважень Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій та військових адміністрацій. Показано, що кожен із цих суб’єктів діє у власному функціональному, предметному й процедурному полі, а підзаконна правотворчість не може підміняти законодавче регулювання. Окремо підкреслено значення принципів законності, верховенства права, правової визначеності та пропорційності для оцінки допустимості правотворчого рішення. Зроблено висновок, що ефективність державної правотворчості залежить від поєднання належного суб’єкта, належної процедури, відповідної юридичної форми та змістовної якості нормативно-правового акта, а також від подальшого правового моніторингу його реалізації.

КОНСТИТУЦІЙНЕ ОНОВЛЕННЯ ЯК ОСНОВА ПОВОЄННОГО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ

Андрій Богданович Гриняк — 2026-08-26

У статті досліджено конституційне оновлення як ключову передумову повоєнного відродження України в умовах трансформації державності, суспільства та правової системи. Обґрунтовано, що після завершення російсько-української війни Конституція України має стати не лише гарантом стабільності конституційного ладу, а й стратегічною основою модернізації держави відповідно до сучасних викликів і європейського вектора розвитку. Доведено, що оновлення Основного Закону повинно здійснюватися шляхом розвитку його положень із дотриманням фундаментальних конституційних цінностей – верховенства права, демократії, народовладдя, прав людини та європейського вибору України. Особливу увагу приділено необхідності конституційного закріплення української національної ідентичності, удосконалення системи стримувань і противаг між гілками державної влади, зміцнення незалежності судової влади та розвитку місцевого самоврядування. Проаналізовано основні напрями вдосконалення конституційних засад національної безпеки, забезпечення європейської та євроатлантичної інтеграції, а також обґрунтовано пріоритетне значення людського капіталу, науки, освіти, медицини й соціального захисту як фундаменту повоєнного розвитку держави. Окрему увагу приділено конституційно-правовим засадам реінтеграції деокупованих територій, можливості застосування механізмів перехідного правосуддя та індивідуалізації конституційно-правових обмежень щодо осіб, діяльність яких була пов’язана з окупаційними адміністраціями або становила загрозу національній безпеці України. Наголошено, що такі обмеження повинні відповідати принципам верховенства права, пропорційності, індивідуальної відповідальності та судового контролю. Зроблено висновок, що повоєнне конституційне оновлення має стати не ревізією чинної Конституції України, а її еволюційним розвитком, спрямованим на формування ефективної моделі демократичної, правової, соціальної та європейської держави, здатної забезпечити сталий розвиток, національну єдність, безпеку та успішне повоєнне відродження України.

ДЕМОКРАТІЯ ТА ПРАВА ЛЮДИНИ – ОСНОВИ ПРАВОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ ВІЙНИ ТА ПОВОЄННОГО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ

Анатолій Миколайович Колодій — 2026-08-26

У статті здійснено комплексне дослідження демократії та прав людини як фундаментальних засад правотворчої діяльності України в умовах воєнного стану та повоєнного відновлення держави. Обґрунтовано, що сучасна правотворчість повинна забезпечувати належний баланс між необхідністю захисту національної безпеки й оборони держави та гарантуванням конституційних прав і свобод людини відповідно до принципів верховенства права, демократичності та правової визначеності. Проаналізовано теоретичні підходи до розуміння демократії як форми організації державної влади та необхідної передумови реалізації прав людини, а також розкрито взаємозв’язок між рівнем демократичного розвитку держави та ефективністю механізмів забезпечення прав і свобод особи. Досліджено законодавчі засади правотворчої діяльності, насамперед положення Закону України «Про правотворчу діяльність» від 24 серпня 2023 р. № 3354-ІХ, у яких закріплено принципи демократичності, пріоритетності прав і свобод людини, відкритості, участі громадськості та відповідності міжнародним стандартам і праву Європейського Союзу. Встановлено, що зазначені принципи визначають сучасну модель української правотворчості та забезпечують її спрямованість на реалізацію європейських демократичних цінностей. Особливу увагу приділено впливу правового режиму воєнного стану на реалізацію демократії, здійснення правотворчої діяльності та обсяг конституційних прав людини. Доведено, що тимчасові обмеження окремих прав і свобод можуть застосовуватися виключно за умов дотримання конституційних вимог, принципу пропорційності, законності та необхідності, не порушуючи сутності демократичного правопорядку. Визначено основні виклики, які постають перед законодавцем у період війни, зокрема необхідність забезпечення належної якості нормативно-правових актів, відкритості правотворчого процесу та збереження довіри суспільства до державних інститутів. Запропоновано напрями вдосконалення конституційного та законодавчого регулювання у післявоєнний період, що передбачають систематизацію положень Конституції України щодо конституційно-правового статусу людини і громадянина, розширення гарантій прав і свобод, розвиток інститутів безпосередньої демократії та подальшу гармонізацію національного законодавства з європейськими правовими стандартами. Зроблено висновок, що забезпечення демократичного характеру правотворчої діяльності та пріоритетності прав людини є визначальною передумовою формування ефективної, правової та європейської моделі розвитку України в умовах війни та повоєнної відбудови.

КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ УЧАСНИКІВ ПРАВОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Надія Василівна Міловська — 2026-08-26

У статті визначено сутність та особливості правосуб’єктності учасників правотворчої діяльності в умовах європейської інтеграції та адаптації законодавства України до права ЄС. Встановлено, що євроінтеграційний курс України передбачає трансформацію інституційних механізмів правотворчості та чітке визначення правосуб’єктності учасників правотворчої діяльності, їх прав та обов’язків у контексті наближення українського законодавства до права Європейського Союзу, здатності юридично та функціонально брати участь у правотворчому процесі, здійснювати повноваження, нести відповідальність і забезпечувати якість правотворчих рішень. Обґрунтовано, що кожна із визначених законодавством груп учасників правотворчої діяльності: суб’єкти правотворчої діяльності, суб’єкти правотворчої ініціативи, суб’єкти забезпечення правотворчої діяльності та заінтересовані особи, має різний ступінь участі та впливу на процес нормотворення, проте всі вони наділені певними правами та обов’язками, які формують їхню правосуб’єктність. Встановлено, що у контексті правотворчості правосуб’єктність відображає передбачену законодавством здатність учасника правотворчої діяльності бути носієм прав і обов’язків у процесі планування, розробки, обговорення та прийняття нормативно-правових актів, здатність здійснювати повноваження щодо погодження, експертизи та реалізації нормативно-правових актів, а також нести юридичну відповідальність за дотримання процедур, стандартів та якість правотворчих рішень. Звернуто увагу на те, що євроінтеграційний вектор розвитку держави вимагає специфічних повноважень від учасників правотворчої діяльності щодо розробки проєктів законів та інших нормативно-правових актів, необхідних для імплементації норм ЄС, забезпечення відповідності законопроєктів положенням Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, проведення юридичної експертизи проєктів нормативно-правових актів на їх відповідність зобов’язанням України у сфері європейської інтеграції та праву ЄС, здійснення оцінки ефективності імплементованих норм у процесі їх реалізації. Зроблено висновок, що у контексті виконання міжнародних зобов’язань України у сфері європейської інтеграції та адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу, концептуалізація правосуб’єктності учасників правотворчої діяльності є важливим елементом ефективної реалізації євроінтеграційного курсу держави.

ЩОДО МОЖЛИВОСТІ ВІДСТУПУ СУДАМИ НИЖЧИХ ІНСТАНЦІЙ ВІД ПРАВОВИХ ВИСНОВКІВ ВЕРХОВНОГО СУДУ (ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ)

Тетяна Іванівна Слуцька — 2026-08-26

У статті здійснено комплексний аналіз нормативного регулювання обов’язковості правових висновків Верховного Суду (Верховного Суду України) та можливості відступу від них судами нижчих інстанцій. Досліджено еволюцію законодавчих підходів до цього питання в контексті судової реформи та трансформації механізмів забезпечення єдності судової практики. Проаналізовано зміни законодавства у період 2015–2017 років, а також сучасну модель правового регулювання, відповідно до якої повноваження щодо відступу від висновку про застосування норми права у подібних відносинах сконцентровано виключно в межах Верховного Суду. Висвітлено роль Великої Палати, об’єднаних палат та палат Верховного Суду як єдиних суб’єктів, наділених правом долати існуючі прецеденти через процедуру самовідступу. Обґрунтовано, що відсутність у судів першої та апеляційної інстанцій процесуальних повноважень на відступ від правових висновків Верховного Суду не виключає необхідності оцінки актуальності, релевантності та застосовності таких висновків до конкретних правовідносин. У статті запропоновано авторську систематизацію чотирьох ключових критеріїв, за якими суддя має оцінювати можливість застосування висновку: зміна нормативної основи, рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності відповідних норм, відсутність подібності фактичних обставин справи та наявність декількох взаємодоповнювальних позицій. Акцентовано увагу на необхідності розмежування понять «відступ від правового висновку» та «оцінка релевантності його застосування». Зроблено висновок, що забезпечення єдності судової практики має ґрунтуватися не лише на обов’язковості правових висновків Верховного Суду (Верховного Суду України), а й на їх змістовному та обґрунтованому застосуванні судами з урахуванням принципу правової визначеності, верховенства права та недопустимості надмірного формалізму у правозастосуванні. Такий підхід дозволяє забезпечити розумний баланс між передбачуваністю правосуддя та необхідністю індивідуалізації судового рішення.

ФОРМУВАННЯ НАУКОВОЇ ДОКТРИНИ ЮРИДИЧНОГО ЗАХИСТУ ПРАВА ЛЮДИНИ НА СУМЛІННУ ВІДМОВУ

Юрій Вадимович Шеляженко — 2026-08-26

У статті представлено критичний аналіз останніх наукових публікацій з тематики юридичного захисту права людини дотримуватися релігії чи переконань (сумлінної відмови), які об’єктивно унеможливлюють виконання військового обов’язку, з точки зору конституційних і міжнародно-правових зобов’язань України та у контексті офіційних доповідей Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органів з прав людини Організації Об’єднаних Націй, Ради Європи та Європейської Комісії. Виявлено, що сукупність наукових знань про сумлінну відмову як правове явище в українській юриспруденції перебуває на стадії початку формування наукової доктрини. Під час формування наукової доктрини окреслилися такі напрямки розвитку, як конституційно-правове обгрунтування необхідності альтернативної невійськової служби у воєнний час, розвиток концепції невійськового захисту Вітчизни, розмежування кримінально караних діянь проти встановленого порядку виконання військового обов’язку і несення військової служби із правомірними діями щодо дотримання та сповідування сумлінної відмови. Як у науковій доктрині, так і на державному рівні росте розуміння того, що захист права на сумлінну відмову не суперечить, а відповідає національним інтересам і альтернативна невійськова служба може бути частиною всенародних зусиль із захисту України від російської агресії. Більшість дослідників приходять до висновків про необхідність внесення змін до законодавства для юридичного захисту, в тому числі під час війни, права на сумлінну відмову як невід’ємної складової права на свободу релігії чи переконань у його внутрішньому (forum internum) та зовнішньому (forum externum) аспектах відповідно до статей 24, 35, 64 Конституції України, статей 4, 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, статей 9, 15 Європейської конвенції з прав людини, з урахуванням того, що у внутрішньому аспекті право дотримуватися сумлінної відмови є абсолютним і має захищатися державою та не може зазнавати втручань з боку держави, примус до зміни відповідної релігії чи переконань є неприпустимим, особливо коли йдеться про катування, жорстоке поводження та інші посягання на людську гідність, суворо заборонені за будь-яких умов Конституцією та міжнародними договорами України. Зрештою, оскільки сумлінні відмовники скоріше стануть мучениками, ніж солдатами, принцип верховенства права приписує не застосовувати до них військовий обов’язок, який їм неможливо виконати, адже закон не може вимагати неможливого (impossibilium nulla obligatio est). Перепонами для розвитку наукової думки залишається вплив протиправної судової практики, несумісних з принципом верховенства права доктрин, які обслуговували репресії тоталітарного комуністичного режиму проти віруючих та інакодумців, неготовність до об’єктивного наукового аналізу чутливих питань, в яких стратегічні комунікації сектору безпеки і оборони просувають далекі від конституціоналізму наративи, заперечення права на сумлінну відмову, яке нерідко підкріплюється міркуваннями про, нібито, декларативний та необов’язковий характер приписів Конституції та міжнародних договорів України, а також юридичних позицій договірних органів. Дослідники приділяють особливу увагу питанням балансування або узгодження приватних та публічних інтересів, необхідних реформ для припинення переслідувань сумлінних відмовників, перевірки обгрунтованості заяв про сумлінну відмову, функцій та організації альтернативної невійськової служби під час війни. Конкретної системи заходів для повної практичної реалізації та захисту права на сумлінну відмову у воєнний час ані дослідниками, ані державними органами поки не розроблено, що зумовлює потребу в подальшому грунтовнішому вивченні цієї проблематики.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАХИСТУ ПРАВ НА БІОТЕХНОЛОГІЧНІ ВИНАХОДИ: УКРАЇНСЬКИЙ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД

Роман Олександрович Василяко — 2026-08-26

У статті досліджено особливості правового регулювання захисту прав на біотехнологічні винаходи в Україні та Європейському Союзі. Актуальність теми зумовлена стрімким розвитком біотехнологій та зростанням їх значення для медицини, фармацевтики, сільського господарства й інших суспільно важливих сфер. Біотехнологічні винаходи поєднують ознаки технічних рішень і специфічні властивості біологічного матеріалу, що здатний до самовідтворення, зміни та функціонування у біологічних системах. Це ускладнює визначення меж патентної охорони, встановлення факту порушення прав та застосування традиційних способів судового захисту. Метою статті є визначення особливостей захисту прав на біотехнологічні винаходи шляхом аналізу правової природи таких об’єктів, положень законодавства України та Європейського Союзу, а також практики Суду Європейського Союзу. У роботі обґрунтовано, що специфіка захисту прав на біотехнологічні винаходи зумовлена не необхідністю створення окремого правового режиму, а особливостями самого об’єкта патентної охорони. Біологічний матеріал, на відміну від більшості традиційних технічних об’єктів, не є статичним, тому потребує адаптованого підходу до визначення обсягу виключних прав патентовласника та умов їх реалізації. Особливу увагу приділено положенням Директиви 98/44/ЄС про правову охорону біотехнологічних винаходів, яка закріплює спеціальні підходи до визначення обсягу патентної охорони біологічного матеріалу. Проаналізовано також практику Суду Європейського Союзу, зокрема справу Monsanto Technology LLC v. Cefetra BV and Others, у якій сформульовано функціональний підхід до охорони генетичної інформації. Встановлено, що сама лише фізична наявність генетичної послідовності у відповідному матеріалі не є достатньою підставою для висновку про порушення патентних прав; вирішальне значення має виконання нею функції, для якої вона була запатентована. У статті доведено, що специфіка захисту прав на біотехнологічні винаходи проявляється переважно не на рівні переліку матеріально-правових способів захисту, а на рівні механізму їх реалізації. Загальні способи захисту права інтелектуальної власності можуть застосовуватися до біотехнологічних винаходів, однак їх ефективність залежить від належного доказування, використання спеціальних знань, проведення судової експертизи та забезпечення біологічних доказів. Зроблено висновок, що українське законодавство створює загальну правову основу для захисту таких прав, однак потребує подальшого розвитку з урахуванням європейських підходів до визначення меж патентної охорони, доказування порушення прав та формування сталої судової практики.

КРИМІНАЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСІБ, ЯКІ ВЧИНЯЮТЬ УХИЛЕННЯ ВІД ПРИЗОВУ НА ВІЙСЬКОВУ СЛУЖБУ ПІД ЧАС МОБІЛІЗАЦІЇ, НА ОСОБЛИВИЙ ПЕРІОД

Тарас Миколайович Дзюбук — 2026-08-26

У статті досліджено криміналістичну характеристику осіб, які вчиняють ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Актуальність теми обумовлена тим, що в умовах воєнного стану та проведення загальної мобілізації належне виконання громадянами військового обов’язку має особливе значення для забезпечення обороноздатності держави, підтримання належного функціонування Збройних Сил України та інших військових формувань. У зв’язку з цим кримінальні правопорушення, пов’язані з ухиленням від призову під час мобілізації, потребують належного наукового осмислення не лише з позиції кримінального права, а й з погляду криміналістики. Зазначено, що в процесі розслідування кримінальних правопорушень, передбачених ст. 336 Кримінального кодексу України, важливого значення набуває встановлення не тільки самого факту неявки військовозобов’язаної особи за викликом територіального центру комплектування та соціальної підтримки, а й комплексу відомостей про особу правопорушника. Саме дані про особу, її соціально-демографічні, правові, військово-облікові, психологічні, мотиваційні та поведінкові ознаки дозволяють глибше з’ясувати механізм вчинення кримінального правопорушення, спосіб ухилення, мотиви протиправної поведінки та можливі джерела доказової інформації. У статті обґрунтовано, що особа, яка вчиняє ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, є важливим елементом криміналістичної характеристики цього виду кримінального правопорушення. До криміналістично значущих ознак таких осіб віднесено вік, стать, сімейний стан, рівень освіти, місце проживання, рід занять, наявність або відсутність попереднього досвіду військової служби, перебування на військовому обліку, проходження військово-лікарської комісії, наявність правових підстав для відстрочки, ставлення до виконання військового обов’язку, мотиви ухилення та поведінку після отримання повістки. Окрему увагу приділено типовим формам поведінки осіб, які ухиляються від призову під час мобілізації. Зокрема, така поведінка може проявлятися у неявці за повісткою без поважних причин, ігноруванні викликів територіального центру комплектування та соціальної підтримки, зміні місця проживання без належного повідомлення відповідних органів, посиланні на сімейні, медичні, побутові або інші обставини, які не завжди підтверджуються належними доказами. Наголошено, що встановлення таких ознак має важливе значення для висунення слідчих версій, планування досудового розслідування, перевірки пояснень підозрюваного та відмежування кримінально караного ухилення від випадків правомірної неявки. Зроблено висновок, що дослідження криміналістичної характеристики осіб, які вчиняють ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, має як теоретичне, так і практичне значення. Воно сприяє більш повному розумінню механізму вчинення відповідного кримінального правопорушення, дозволяє систематизувати типові ознаки правопорушника та підвищити ефективність досудового розслідування у кримінальних провадженнях цієї категорії.

ПОНЯТТЯ «ТЕРОРИЗМ» У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Валерія Валеріївна Клімова — 2026-08-26

Стаття присвячена дослідженню міжнародного досвіду визначення поняття «тероризм». Зазначено, що тероризм є багатоаспектним деструктивним явищем, яке має соціально-політичне походження та історично мінливий характер. Явища, схожі за ознаками із різними формами сучасного тероризму, були відомі та викликали страх ще у середньовіччі та у Ранній Новий час. Сьогодні це поняття вживається в декількох значеннях: 1) державна політика, що застосовується в середині країни проти власного населення; 2) внутрішній тероризм, що здійснюється приватними особами або групами осіб проти інших осіб, суспільства або держави; 3) міжнародний тероризм, що включає у тому числі акти транснаціонального насильства, що спонсоруються державою. Встановлено, що у міжнародному праві, незважаючи на чисельні спроби, й досі відсутній консенсус щодо єдиного універсального визначення поняття тероризм. Причина цьому вбачається у політичному аспекті цього суспільно небезпечного явища. У зв’язку з цим замість вироблення універсальної дефініції, на міждержавному рівні використовується «секторальний (конвенційний) підхід». З 1960-х років міжнародне співтовариство почало розробляти конвенції, які засуджують різні види (прояви) тероризму. Під егідою Організації Об’єднаних Націй та Міжнародного агентства з атомної енергії було розроблено 19 «секторальних» міжнародно-правових документів щодо запобігання певним видам терористичних актів У цих документах містяться рекомендації щодо: а) криміналізації конкретних видів суспільно небезпечної поведінки, б) встановлення екстериторіальної юрисдикції та в) міжнародної співпраці у сфері судового переслідування або екстрадиції підозрюваних (принцип aut dedere aut judicare). За відсутності консенсусу на міжнародному рівні у сфері формулювання загального визначення поняття тероризму певного прогресу у вирішенні цього питання було досягнуто на регіональному рівні. Основним документом Ради Європи у сфері боротьби з тероризмом є Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму. У той час як міжнародні конвенції зосереджені на визначенні загального поняття тероризму або формулюванні переліку терористичних злочинів, ця Конвенція робить акцент на супутніх діяннях, які забезпечують або сприяють вчиненню терористичних актів.

СТАТУТ ООН ЯК МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА ОСНОВА ВРЕГУЛЮВАННЯ СПОРІВ, СТОРОНАМИ ЯКИХ Є МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Максим Олексійович Кононенко — 2026-08-26

У статті досліджено місце Статуту Організації Об’єднаних Націй у міжнародно-правовій основі врегулювання спорів, сторонами або учасниками яких є міжнародні організації. Обґрунтовано, що значення Статуту не обмежується його роллю установчого договору ООН. Він одночасно визначає правові засади функціонування Організації, закріплює основні принципи сучасного міжнародного права, зокрема принцип мирного врегулювання міжнародних спорів, систематизує головні засоби такого врегулювання та створює інституційну основу для участі органів ООН і Міжнародного Суду ООН у відповідних процесах. Особливу увагу приділено співвідношенню пункту 3 статті 2 та статті 33 Статуту. Доведено, що пункт 3 статті 2 безпосередньо адресований державам-членам і сам по собі не встановлює договірного обов’язку для міжнародних організацій. Водночас принцип мирного врегулювання, закріплений у Статуті, має ширше загальне міжнародно-правове значення й визначає нормативний та інтерпретаційний контекст діяльності міжнародних організацій. Перелічені у статті 33 мирні засоби утворюють відкриту й неієрархічну систему загальновизнаних процедур, якими можуть користуватися й міжнародні організації. Їх доступність, однак, не означає існування загального обов’язку застосувати певну процедуру або послідовно переходити від переговорів до арбітражу чи судового розгляду. Вибір конкретного засобу залежить від характеру спору, компетенції організації, згоди сторін, lex specialis та правил відповідного форуму. Статут ООН розглянуто як центральну, але не самодостатню складову системи core rules (засадничих, базових правил), що визначають вихідні нормативні, компетенційні, процедурні та інституційні параметри врегулювання конкретного спору. Включення Статуту Міжнародного Суду ООН до установчої системи Організації надає цій основі судово-юрисдикційного виміру, хоча позовне провадження перед Судом залишається доступним лише державам. Зроблено висновок, що Статут ООН не встановлює завершеного процесуального режиму для всіх спорів за участю міжнародних організацій, а формує загальну правову рамку, у межах якої конкретні права, обов’язки, юрисдикційні підстави та порядок врегулювання визначаються установчими актами організацій, спеціальними договорами, арбітражними угодами, нормами про імунітети й відповідальність, а також правилами відповідних процедур.

ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВОНАСТУПНИЦТВО ПІСЛЯ ВИКОНАННЯ СУДОВОГО РІШЕННЯ: ОКРЕМІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

Валерій Володимирович Круглик — 2026-08-26

Наукова стаття присвячена дослідженню теоретичних і практичних аспектів процесуального правонаступництва після виконання судового рішення. Проаналізовано сучасні підходи до розуміння процесуального правонаступництва як інституту цивільного процесуального права та його реалізації на стадії виконання судових рішень. Особливу увагу приділено проблемі можливості здійснення процесуального правонаступництва після завершення виконавчого провадження та після фактичного виконання судового рішення. На підставі аналізу практики Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду досліджено еволюцію підходів до вирішення питання щодо заміни сторони виконавчого провадження правонаступником після закінчення виконавчого провадження. Встановлено, що сучасна судова практика виходить із необхідності забезпечення ефективного судового захисту та поширення на правонаступника усіх правових наслідків судового рішення, незалежно від факту його виконання. Обґрунтовано, що процесуальне правонаступництво після виконання судового рішення має самостійне значення та може бути необхідним для реалізації прав правонаступника на перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, здійснення повороту виконання судового рішення, участі у процедурах банкрутства боржника, а також для реалізації інших процесуальних прав, пов’язаних із законною силою судового рішення. Особливу увагу приділено правовим позиціям Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду щодо можливості заміни сторони у виконавчому документі та виконавчому провадженні. На підставі аналізу судової практики сформульовано висновки щодо сучасного стану правового регулювання та перспектив його вдосконалення.

ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ РОЗКРИТТЯ БЕНЕФІЦІАРНИХ ВЛАСНИКІВ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

Андрій Олександрович Мазнов — 2026-08-26

У статті здійснено комплексний історико-правовий аналіз становлення та розвитку правового регулювання розкриття інформації про кінцевих бенефіціарних власників юридичних осіб в Україні. Досліджено передумови формування відповідного законодавства, зумовлені як внутрішньою потребою посилення прозорості структури власності юридичних осіб з метою боротьби з корупцією, легалізацією доходів, одержаних незаконним шляхом, та фінансуванням тероризму, так і необхідністю виконання міжнародних зобов’язань України, насамперед у сфері імплементації стандартів FATF та законодавства Європейського Союзу. На підставі ретроспективного аналізу законодавства виокремлено основні етапи еволюції правового регулювання розкриття кінцевих бенефіціарних власників та охарактеризовано особливості кожного з них. Проаналізовано зміни до законодавства, що стосувалися визначення поняття кінцевого бенефіціарного власника, порядку подання та оновлення відповідної інформації, запровадження обов’язку розкриття структури власності юридичних осіб, механізмів ідентифікації, верифікації та моніторингу достовірності відомостей, а також удосконалення процедур державної реєстрації. Встановлено, що розвиток законодавства супроводжувався поступовим розширенням вимог щодо розкриття інформації про кінцевих бенефіціарних власників, формуванням комплексної системи забезпечення прозорості структури власності, посиленням контролю за актуальністю відомостей та вдосконаленням механізмів юридичної відповідальності за порушення у цій сфері. Зроблено висновок, що еволюція правового регулювання розкриття інформації про кінцевих бенефіціарних власників характеризується переходом від формального декларування таких відомостей до створення комплексної системи забезпечення прозорості структури власності юридичних осіб, яка поєднує механізми ідентифікації, верифікації, актуалізації, контролю та відповідальності. Визначено перспективні напрями подальшого розвитку правового регулювання, пов’язані з його гармонізацією з правом Європейського Союзу, удосконаленням процедур перевірки інформації та підвищенням ефективності функціонування механізму розкриття кінцевих бенефіціарних власників.

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ВІДМЕЖУВАННЯ ПЕРЕДАЧІ АБО ЗБИРАННЯ ВІДОМОСТЕЙ, ЩО СТАНОВЛЯТЬ СЛУЖБОВУ ІНФОРМАЦІЮ, ЗІБРАНУ У ПРОЦЕСІ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ, КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, У СФЕРІ ОБОРОНИ КРАЇНИ, ВІД ІНШИХ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ, ЩО ПОСЯГАЮТЬ НА ІНФО

Євгенія Костянтинівна Мелеховець — 2026-08-26

Стаття присвячена порівняльному дослідженню передачі або збирання відомостей, що становлять службову інформацію, зібрану у процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни та низки інших кримінальних правопорушень, що посягають на інформаційну безпеку, зокрема, встановлений законом режим обігу інформації з обмеженим доступом, а також критеріям та проблемним аспектам їх розмежування в процесі кримінально-правової кваліфікації. Серед іншого, проаналізовано теоретичні концепції суміжних складів кримінальних правопорушень та їх розмежування (відмежування), виокремлено основні ознаки складів кримінальних правопорушень, за якими зазвичай проводиться розмежування останніх. Досліджено поняття «інформаційна безпека» в законодавстві та науці кримінального права, та основні підходи представників доктрини до доцільності виділення кримінальних правопорушень, що посягають на інформаційну безпеку, конкретних складів кримінальних правопорушень, які до них віднесено, та варіантів їх класифікації. Значну увагу приділено практичній складовій відмежування кримінального правопорушення, передбаченого статтею 330 КК України, від суміжних кримінальних правопорушень, що посягають на інформаційну безпеку – зокрема, державної зради (стаття 111), шпигунства (стаття 114), розголошення державної таємниці (стаття 328) та втрата документів, що становлять державну таємницю (стаття 329), розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості (стаття 422), кримінальних правопорушень у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку (розділ XVI), низки інших кримінальних правопорушень, предметом яких є інформація з обмеженим доступом. Виокремлено основні недоліки закону про кримінальну відповідальність в цій частині та сформульовано практичні рекомендації для правозастосовців.

СПОСОБИ ВІДНОВЛЕННЯ КОРПОРАТИВНОГО КОНТРОЛЮ УЧАСНИКА ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ КЛАСИФІКАЦІЇ

Ілля Антонович Негода — 2026-08-26

Стаття присвячена з’ясуванню малодослідженого питання корпоративних правовідносин – класифікації способів відновлення корпоративного контролю учасника товариства з обмеженою відповідальністю. Акцентовано увагу на тому, що частка у статутному капіталі товариства є особливим об’єктом цивільних прав, яка зумовлює виникнення корпоративного контролю. Для відновлення такого контролю застосовуються речово-правові способи захисту через пред’явлення вимог віндикаційного, кондикційного та реституційного характеру. На підставі комплексного аналізу існуючих теоретичних підходів до класифікації способів захисту корпоративних прав визначено критерії поділу та обґрунтовано їх систематизацію, яка враховує сутність корпоративного контролю учасника товариства. Запропоновано класифікацію способів відновлення корпоративного контролю, з їх поділом, залежно від результату застосування, на три групи: способи охоронно-забезпечувального характеру за допомогою яких підтверджується наявність в учасника корпоративного контролю (відбувається зміна правовідношення шляхом переведення прав та обов’язків покупця частки у статутному капіталі); способи відновлювального характеру, за допомогою яких поновлюється корпоративний контроль учасника (реституція, визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників у такому товаристві, а також зобов’язання надати інформацію, зобов’язання скликати, організувати та провести загальні збори учасників, визнання реорганізації товариства недійсною); присікальні способи (визнання недійсними рішення загальних зборів учасників). Досліджено доцільність виокремлення самостійного способу захисту як відновлення корпоративного контролю та висновується, що для відновлення корпоративного контролю достатнім є застосування способів захисту, визначених ст. 16 ЦК України.

ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ДЕРЖАВОЮ: ІМУНІТЕТ ДЕРЖАВИ ТА КОНТРОЛЬОВАНИХ НЕЮ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ (ALTER EGO) У ПРАКТИЦІ СУДІВ КОРОЛІВСТВА НІДЕРЛАНДІВ

Василь Миколайович Радецький — 2026-08-26

Статтю присвячено дослідженню юрисдикційного імунітету держави та контрольованих нею юридичних осіб у контексті визнання та виконання рішень судів України про відшкодування шкоди, завданої збройною агресією Російської Федерації (РФ) проти України. Актуальність теми зумовлена тим, що, попри сформовану практику судів України щодо незастосування імунітету РФ у відповідній категорії справ, реальне стягнення присуджених сум часто залежить від можливості звернення до іноземних юрисдикцій, у яких перебувають активи РФ або пов’язаних із нею осіб. У статті проаналізовано практику судів Королівства Нідерландів щодо заяв про визнання та виконання рішень судів України, винесених як безпосередньо проти РФ, так і проти юридичних осіб, визначених судами України як alter ego РФ. Особливу увагу приділено підходам Окружного суду Гааги та Апеляційного суду Гааги до співвідношення суверенного імунітету держави, деліктного винятку, права на доступ до суду та правового статусу контрольованих державою компаній. Обґрунтовано, що нідерландські суди не переносять автоматично підхід судів України щодо незастосування імунітету РФ на стадію визнання та виконання рішень за кордоном, а здійснюють самостійну оцінку юрисдикційного імунітету відповідно до міжнародного права та власної судової практики. Водночас практика Апеляційного суду Гааги за заявами ПрАТ «КУА Славутич-Інвест» та ФГ «СЮ Жнива» свідчить про важливе розмежування між економічним інтересом держави в контрольованій юридичній особі та юридичним правом держави на майно такої особи. Зроблено висновок, що виконання рішень проти юридичних осіб, визначених як alter ego держави, може бути потенційно перспективним напрямом транскордонного стягнення шкоди, однак не усуває необхідності подальшої перевірки умов визнання та виконання таких рішень.

ГЕНЕЗИС ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНСТИТУТУ ОБОВ’ЯЗКОВОГО СТРАХУВАННЯ ВЛАСНИКІВ НАЗЕМНИХ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ

Василь Геннадійович Репецький — 2026-08-26

У статті здійснено комплексний аналіз становлення та розвитку інституту обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів в Україні. Проаналізовано джерела правового регулювання обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, їх особливості та вплив на розвиток інституту. Розглянуто історичні передумови еволюції цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну транспортними засобами, що були сформовані у XX ст., коли вже існувала концепція підвищеної відповідальності володільця джерела небезпеки, проте страховий механізм компенсації потерпілим був відсутній. Виокремлено етапи формування системи джерел правового регулювання обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності в незалежній Україні – від прийняття Декрету Кабінету Міністрів України «Про страхування» в 1993 році до нового Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», який вступив в силу з 2025 року та масштабно змінив підходи до захисту прав учасників відповідних правовідносин. Проаналізовано динаміку становлення обов’язкового автострахування виходячи з правових реалій та європейського досвіду. Виявлено потенційні прогалини у новому законодавчому регулюванні, які в тому числі, пов’язані із війною та її впливом на правовідносини обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Окреслено перспективи подальшого законодавчого регулювання та розвитку інституту обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності з врахуванням впливу нововведень на страховий ринок та на захист прав усіх учасників цих відносин.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ СИСТЕМ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ТА ПЕРСПЕКТИВИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Андрій Вікторович Сидорук — 2026-08-26

Стаття присвячена дослідженню адміністративно-правових інструментів державного регулювання використання систем штучного інтелекту у сфері охорони здоров’я. Автор обґрунтовує актуальність проблематики стрімким розширенням можливостей алгоритмічних систем, які дедалі частіше виконують завдання, що традиційно належали виключно до компетенції лікаря, зокрема інтерпретацію медичних зображень та формування рекомендацій щодо лікування. Наголошується, що цей процес супроводжується прогалинами правового супроводу, зокрема відсутністю механізмів розподілу відповідальності між розробником, постачальником і медичним закладом, а також невизначеністю процедур контролю безпечності алгоритмічних рішень, логіка яких є змінною і не піддається одноразовій верифікації. В межах огляду наукових джерел автор аналізує позиції зарубіжних і вітчизняних дослідників щодо ціннісних засад Акту про штучний інтелект та їхньої структуризації у блоки публічного адміністрування, розмежування компетенції між Європейським Союзом і державами-членами щодо регулювання систем штучного інтелекту в національних системах охорони здоров’я, співвідношення секторального і горизонтального підходів до регулювання, а також проблеми інформованої згоди й цифрової асиметрії. Окрему увагу приділено вітчизняному досвіду, зокрема пілотним проєктам використання штучного інтелекту в медичних закладах України, функціонуванню Європейського простору даних охорони здоров’я та прогалинам національного законодавства. За результатами дослідження автор доходить висновку, що адміністративно-правове регулювання штучного інтелекту в охороні здоров’я має поєднувати продуктовий рівень регулювання з організаційно-управлінським рівнем публічного адміністрування, а правові гарантії безпеки пацієнтів потребують розвитку інфраструктури управління медичними даними. Встановлено, що ситуація в Україні характеризується розривом між темпами впровадження технологій і відсутністю системного нормативного супроводу, а ризик-орієнтована модель ЄС визначена як найбільш придатний орієнтир для вдосконалення національного законодавства з огляду на євроінтеграційний курс держави.

РЕЧОВІ МОДЕЛІ ЗАМІЩЕННЯ ПРАВА ОПЕРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ГОСПОДАРСЬКОГО ВІДАННЯ КРІЗЬ ПРИЗМУ DCFR

Софія Андріївна Турчин — 2026-08-26

Стаття присвячена комплексному аналізу речово-правових моделей, зафіксованих у Модельних правилах європейського приватного права (Draft Common Frame of Reference, DCFR), як потенційної цивілістичної альтернативи радянським рудиментам у праві України – праву оперативного управління та праву господарського відання. Актуальність дослідження зумовлена реформуванням майнової основи публічного сектору економіки України, разом із прийняттям Закону України № 4196-IX «Про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об’єднань у перехідний період» та втратою чинності Господарським кодексом України. Автор акцентує увагу на тому, що право оперативного управління та право господарського відання є штучними пострадянськими конструкціями, які не мають аналогів у правових системах держав континентальної Європи, розмивають межі майнової відповідальності підприємств та суперечать принципам ефективної ринкової економіки. У межах роботи проведено оцінювання чотирьох груп речових прав, визначених Книгою VIII DCFR: забезпечувальних прав, прав користування, прав на набуття та прав довірчої власності. Крізь призму критеріїв стабільності речового титулу, повноти правомочностей володіння і користування, публічності та відповідності принципу numerus clausus, проаналізовано спроможність кожної із груп замістити ліквідовані радянські інститути. Доведено, що забезпечувальні права, попри їхню важливість для кредитування, не забезпечують автономії суб’єкта в управлінні активами. Права на набуття та довірча власність розглядаються як обмежено придатні або ризикові через загрозу прозорості публічних активів та їхню невідповідність цілям поточного управління майном. Ключовим висновком статті є обґрунтування того, що саме «права користування» (use rights), які в українській доктрині реалізуються через інститут узуфрукту, мають найвищу системну спроможність до заміщення господарського відання та оперативного управління. Водночас наголошено на необхідності запровадження суворих законодавчих запобіжників при імплементації цих моделей для уникнення відтворення дискреційних патологій публічного власника.

УМОВА ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ЗВ’ЯЗКУ З ОБМІНОМ ЗАСУДЖЕНОГО ЯК ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНОГО

Анна Василівна Ушакова — 2026-08-26

Стаття присвячена дослідженню умови звільнення від відбування покарання у зв’язку з прийняттям уповноваженим органом рішення про передачу засудженого для обміну як військовополоненого. Визнається, що умовою звільнення від покарання за чинною редакцією ст. 841 КК є сукупність двох чинників: а) фактичне проведення обміну засудженої особи та б) не вчинення цією особою нового кримінального правопорушення протягом невідбутої частини покарання. Зазначається, що проведення обміну більшою мірою залежить не від звільненої особи, а від уповноважених органів влади, які такий обмін організовують і здійснюють. Спеціальний обов’язок невчинення нового кримінального правопорушення покладається на звільнену особою від моменту передачі її під нагляд представникам уповноваженого органу, що відповідає за поводження з військовополоненими, і протягом строку, який залишається до відбуття основного та/або додаткового покарання. Пропонується доповнити ст. 841 КК додатковою умовою звільнення від покарання, згідно з якої покласти на звільнену особу обов’язок не з’являтися під юрисдикцією України протягом встановленого законом строку. Зазначається, що запровадження цієї умови забезпечить справедливі й пропорційні кримінально-правові наслідки для таких осіб, відповідатиме обґрунтованим очікуванням потерпілих від їхніх злочинів і суспільства загалом щодо невідворотності покарання за вчинені кримінальні правопорушення, убезпечуватиме суспільство від ризиків нових контактів з такими особами. В якості строку, протягом якого звільнена особа не повинна з’являтися на території України пропонується визнавати строки давності виконання обвинувального вироку суду. У цих випадках строк давності виконання обвинувального вироку в жодному разі не повинен бути коротшим за строк невідбутої частини покарання, для забезпечення чого обґрунтоване внесення відповідного доповнення до ст. 80 КК. При цьому у разі звільнення осіб, які були засуджені за міжнародні злочини (ст. 437-439, 442, 4421 КК), за вчинення яких строки давності виконання обвинувального вироку у ч. 6 ст. 80 КК не встановлені, то вони довічно будуть знаходитися під загрозою обернення до виконання невідбутої частини покарання у разі їхнього повторного потрапляння під українську юрисдикцію.

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВ ДИТИНИ ТА РЕКОДИФІКАЦІЯ ЦК УКРАЇНИ

Наталія Петрівна Федурцьо — 2026-08-26

У статті здійснено комплексний аналіз цивільно-правових підходів до визначення поняття «дитина» та змісту її прав у контексті сучасного розвитку законодавства України та впливу міжнародних стандартів у сфері прав людини. Обґрунтовано, що відсутність уніфікованого підходу до визначення правового статусу дитини в нормах цивільного та спеціального законодавства зумовлює труднощі правозастосування і призводить до неоднозначності судової практики. Досліджено наукові підходи до розуміння категорій «дитина» та «права дитини», зокрема акцентовано увагу на співвідношенні вікового критерію та обсягу цивільної дієздатності. Встановлено, що чинне законодавство України по-різному визначає поняття дитини, що зумовлює необхідність їх узгодження та систематизації. Особливу увагу приділено аналізу положень проєкту Цивільного кодексу України, який пропонує новий підхід до визначення юридичного статусу дитини незалежно від набуття нею повної цивільної дієздатності. Визначено, що такі новели мають як позитивні аспекти, пов’язані з посиленням гарантій прав дитини, так і дискусійні положення щодо трансформації її правового статусу. Розглянуто також доктринальні підходи до визначення прав дитини через категорії потреб та інтересів, що формують зміст її правового статусу. Окремо обґрунтовано важливість закріплення у цивільному законодавстві принципу найкращих інтересів дитини як базового орієнтира правозастосовної діяльності. Наголошено, що його імплементація повинна мати не декларативний, а практичний характер, зокрема шляхом деталізації механізмів врахування думки дитини залежно від її віку та рівня розвитку, а також забезпечення ефективних процедур захисту її прав. Крім того, акцентовано увагу на необхідності подальшого вдосконалення механізмів реалізації та захисту цивільних прав дитини, зокрема в умовах цифровізації суспільства та появи нових форм суспільних відносин. Зазначено, що розширення можливостей дитини щодо самостійного здійснення прав має супроводжуватися належними гарантіями безпеки та контролю з боку держави і законних представників. Запропоновано авторське визначення прав дитини як сукупності особистих немайнових та майнових прав, обумовлених її потребами та гарантованих державою, реалізація яких забезпечує належний розвиток дитини. Зроблено висновок про необхідність уніфікації законодавчих підходів, удосконалення термінології та забезпечення системності правового регулювання у сфері захисту прав дитини.

ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ПАТРОНАТУ У ПЕРІОД СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Олена Романівна Хобор — 2026-08-26

У статті здійснено історико-правовий аналіз становлення інституту патронату у період Стародавнього Риму. На підставі аналізу джерел римського права та наукових досліджень встановлено, що патронат у римському суспільстві виник як система соціально-правових зв’язків між патроном (patronus) і клієнтом, що передбачала взаємні обов’язки захисту, підтримки та підпорядкування. Визначено, що у своєму первісному вигляді патронат мав переважно політико-соціальне та економічне значення і не був спрямований на забезпечення прав та інтересів дитини. Разом із тим, у межах патронатних відносин поступово формувалися окремі елементи піклування про дітей, зокрема у випадках, коли патрон набував обов’язків щодо опіки над дітьми звільнених осіб або виконував функції доглядача за дітьми, які залишилися без належного батьківського піклування. Проаналізовано феномен фіктивного споріднення, що проявлявся, зокрема, через використання терміна «tata» для позначення особи, яка виконувала функції замінного батька, а також досліджено категорію «alumnus», що відображала практику виховання дітей у чужих сім’ях без чітко визначеного правового статусу. Обґрунтовано, що поряд із формалізованими інститутами усиновлення, опіки (tutela) та піклування (curatela), у римському суспільстві існували гнучкі позаправові моделі догляду за дітьми, включаючи передання їх на виховання іншим особам, у тому числі за винагороду. Такі практики, хоча й не були спрямовані на забезпечення найкращих інтересів дитини, свідчать про поступове розширення уявлень про можливі форми піклування поза межами біологічної сім’ї. Зроблено висновок, що інститут патронату, попри свою первісну соціально-ієрархічну природу, містив окремі елементи персоналізованого заступництва та відповідальності за іншу особу, які у процесі історичної еволюції трансформувалися та набули нового змісту. Саме ці елементи створили підґрунтя для формування сучасного інституту патронату над дитиною як гуманізованої форми сімейного влаштування, орієнтованої на забезпечення її прав та інтересів.

АНАЛІТИЧНИЙ ОГЛЯД РЕЗУЛЬТАТІВ МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ «ІНСТИТУЦІЙНА СПРОМОЖНІТЬ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ У ЗАБЕЗПЕЧЕНІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ» І РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА ТА УДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ (М. КИЇВ, 12

Людмила Купіна — 2026-08-26

АНАЛІТИЧНИЙ ОГЛЯД РЕЗУЛЬТАТІВ МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ «ІНСТИТУЦІЙНА СПРОМОЖНІТЬ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ У ЗАБЕЗПЕЧЕНІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ» І РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА ТА УДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ (М. КИЇВ, 12 БЕРЕЗНЯ 2026 РОКУ)

ВИКОРИСТАННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ІДЕНТИФІКАЦІЙНОЇ СУДОВО- БАЛІСТИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ В ПРОЦЕСІ РОЗКРИТТЯ ТА РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

Володимир Сергійович Бондар — 2026-08-26

У статті досліджено особливості використання результатів ідентифікаційної судово-балістичної експертизи в процесі розкриття та розслідування кримінальних правопорушень. Актуальні проблеми зумовлена значенням, яке приділяється висновку експерта, пов’язаного з ідентифікацією зброї за стріляними снарядами (кулями, шротом, картеччю). Обґрунтовано, що на стадії досудового розслідування висновок експерта може слугувати засобом: пошуку прямих та непрямих доказів та перевірки їх достовірності; перевірки показань підозрюваного, а також показань потерпілого, свідків та інших даних, які відносяться до предмету доказування; відтворення повної картини розслідуваного кримінального правопорушення, адже єдиний прямий доказ, виступаючи підставою для висновків про обставини події кримінального правопорушення, не завжди відображує фактичну картину діяння. Зазначено, що основу висновку експерта про наявність або відсутність тотожності складають принципи судової ідентифікації. В цьому зв’язку слідчий, оцінюючи достовірність експертного висновку, повинен з’ясувати такі положення: чи керувався експерт при формулюванні висновків принципами криміналістичної ідентифікації та якими фактичними даними, встановленими в ході дослідження, це підтверджується; чи притримувався експерт методики дослідження; чи враховані умови зберігання та експлуатації зброї, що передували дослідженню; чи є достатнім у якісному та кількісному відношенні комплекс співпадаючих ознак для висновку про тотожність; чи є суттєвими відмінності ознак та чим це об’єктивно пояснюється.

ІНФОРМАЦІЙНА АВТОКРАТІЯ ЯК ЗАГРОЗА ПРАВАМ І СВОБОДАМ ЛЮДИНИ В УМОВАХ ЦИФРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

Лариса Романівна Наливайко — 2026-08-26

У статті обґрунтовано інформаційну автократія як загрозу правам і свободам людини в умовах цифрової трансформації. Сучасні автократії суттєво відрізняються від автократій минулого – вони оперують новітніми засобами та підходами, що й обумовлює потребу наукового осмислення їх сучасної природи. Інформаційна автократія послуговується таким ключовим інструментом утримання влади, як контроль над інформаційним простором, маніпулювання суспільною думкою та створення альтернативної реальності. В умовах інформаційної автократії під загрозою знаходяться не тільки політичні права і свободи громадян, а загалом увесь комплекс конституційних прав і свобод, що часто набувають декларативного характеру. У інформаційних автократіях підходи до порушень прав людини, часто слугують політичним цілям та виступають засобами зміцнення контролю політичної влади. Крім того, автократичні режими, не активні у реальному просуванні прав людини та посиленні правозахисних механізмів, боротьбі з корупцією тощо. Зроблено висновок, що інформаційна автократія функціонує переважно через контроль над інформаційним середовищем, маніпулювання суспільною свідомістю та використання цифрових технологій для забезпечення політичної стабільності режиму. На відміну від традиційних автократій, такі режими прагнуть обмежувати права і свободи людини і громадянина з метою збереження своєї стійкості. Доведено, що основними засобами, які використовуються в інформаційних автократій та порушують права і свободи людини і громадянина є: інформаційні маніпуляції, корупційний вплив та підкуп незалежних ЗМІ, пропаганда, цензура, дезінформація, конструювання образу внутрішнього та зовнішнього ворога, використання правових механізмів контролю над інформаційним простором, а також сучасних цифрових технологій, включаючи штучний інтелект. Підконтрольне інформаційне середовище є полем для обмеження прав і свобод людини. Масові порушення прав і свобод людини і громадянина набувають і прямого, і непримого характеру та штучно пов’язуються із захистом національної безпеки, суспільного порядку чи державних інтересів.

ПОВОЄННЕ РЕФОРМУВАННЯ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ СЕРВІСІВ: МОДЕЛІ СЕРВІСНО-ОРІЄНТОВАНОЇ ПОЛІЦІЇ ТА УЧАСТЬ ГРОМАДСЬКОСТІ

Олег Іванович Наливайко — 2026-08-26

Статтю присвячено комплексному аналізу теоретико-методологічних та організаційно- правових засад післявоєнної відбудови поліцейських сервісів в Україні на основі моделей сервісно-орієнтованої поліції та широкого залучення громадськості. Обґрунтовано, що повномасштабна збройна агресія Російської Федерації не лише завдала прямих руйнувань інфраструктурі органів правопорядку, а й суттєво змінила зміст, форми та пріоритети поліцейської діяльності, перетворивши поліцейські послуги з елемента сервісної моделі публічного управління на складний безпековий механізм. У дослідженні розкрито поняття поліцейського сервісу крізь призму статті 2 Закону України «Про Національну поліцію», яка визначає завдання поліції саме як надання поліцейських послуг населенню. Систематизовано провідні моделі сервісно-орієнтованої та громадоорієнтованої поліцейської діяльності, зокрема концепцію community policing, проблемно орієнтований підхід і теорію «розбитих вікон», а також узагальнено стандарти демократичної поліцейської діяльності, закріплені в Європейському кодексі поліцейської етики. Проаналізовано зарубіжний досвід післяконфліктного реформування поліції, передусім північноірландську модель, сформовану на підставі рекомендацій Незалежної комісії з питань поліцейської діяльності. Особливу увагу приділено вітчизняній практиці впровадження інституту поліцейського офіцера громади як національного прояву сервісної філософії. Окреслено основні форми участі громадськості у відбудові поліцейських сервісів: партнерство з територіальними громадами, спільне розв’язання локальних безпекових проблем, громадський контроль і незалежний нагляд, цифрові інструменти взаємодії. Визначено ключові виклики, серед яких фрагментарність правового регулювання, розширення дискреційних повноважень, дефіцит ресурсів і кадрів, ризики мілітаризації та зниження довіри. Запропоновано напрями вдосконалення нормативної бази, інституційної спроможності та механізмів підзвітності поліції з метою розбудови ефективної, людиноцентричної та підконтрольної суспільству системи поліцейських сервісів повоєнного часу.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ОБМЕЖЕННЯ КАСАЦІЙНОГО ПЕРЕГЛЯДУ У СПРАВАХ ЩОДО ОСКАРЖЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ АКТІВ

Олег Володимирович Рой — 2026-08-26

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий та практичний аналіз процесуальних обмежень касаційного перегляду у справах щодо оскарження індивідуальних актів суб’єктів владних повноважень. Актуальність дослідження зумовлена постійним реформуванням процесуального законодавства України, спрямованим на оптимізацію роботи Верховного Суду як суду права, а також необхідністю балансування між забезпеченням права на касаційне оскарження та дотриманням принципу res judicata. Основну увагу приділено аналізу відповідних «касаційних фільтрів». Досліджено специфіку застосування процесуальних обмежень через призму критеріїв малозначності справ, оцінки виключних випадків для відкриття касаційного провадження. Обґрунтовано, що жорсткі фільтри є виправданими для розвантаження судової системи, проте їх надмірний або формальний підхід може створити ризики порушення у частині доступу до правосуддя та права на справедливий судовий розгляд. Наявність в КАС України розмитих і оціночних категорій «значний суспільний інтерес», «виняткове значення», «питання права, яке має фундаментальне значення» не є очевидними для суб’єктів оскарження і надають досить широкі можливості для суддівського розсуду. Запропоновано, уточнити відповідні процесуальні категорії безпосередньо в Кодексі адміністративного судочинства України з урахуванням сформованої практики Верховного Суду.

ЕЛЕКТРОННЕ УРЯДУВАННЯ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ПУБЛІЧНОГО КОНТРОЛЮ В СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Ірина Петрівна Сторожук — 2026-08-26

У статті досліджено правові механізми використання інструментів електронного урядування для забезпечення публічного контролю у сфері охорони здоров’я України. Метою дослідження є визначення правових засад функціонування цифрових інструментів контролю в системі охорони здоров’я та розроблення пропозицій щодо вдосконалення національного законодавства з урахуванням європейських підходів до цифрового врядування. Методологічну основу дослідження становлять діалектичний, системно-структурний, порівняльно- правовий, формально-юридичний методи та метод правового моделювання. Проведено аналіз функціонування електронної системи охорони здоров’я (ЕСОЗ), аналітичного порталу НСЗУ, системи електронних закупівель Prozorro та цифрових сервісів «Дія» як складових єдиної цифрової екосистеми публічного контролю. Встановлено, що попри активний розвиток цифрових сервісів у сфері охорони здоров’я їх контрольний потенціал реалізується неповною мірою через фрагментарність правового регулювання, відсутність єдиного понятійного апарату, недостатню нормативну визначеність механізмів громадського цифрового моніторингу та обмежений обсяг відкритих медичних даних. Обґрунтовано доцільність формування концепції цифрового публічного контролю у сфері охорони здоров’я як самостійного напряму адміністративно-правового регулювання. Запропоновано авторське визначення поняття «цифровий публічний контроль у сфері охорони здоров’я» та доведено необхідність його законодавчого закріплення. Особливу увагу приділено питанням захисту персональних медичних даних, забезпечення прозорості використання бюджетних ресурсів. Запропоновано напрями вдосконалення законодавства.

ESG-КОНЦЕПЦІЯ КОРПОРАТИВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ЇЇ РОЗВИТОК У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ: ОКРЕМІ АНТИКОРУПЦІЙНІ АСПЕКТИ

Олена Олексіївна Томкіна — 2026-08-26

У статті здійснено теоретико-правовий аналіз розвитку концепції корпоративної соціальної відповідальності (Environmental, Social, Governance, ESG-концепції) у національному законодавстві України з особливим акцентом на її антикорупційному вимірі (елемент «Governance»). Дослідження набуває надзвичайної актуальності в умовах воєнного стану, повоєнного відродження та євроінтеграції України, що вимагають від українського бізнесу впровадження високих стандартів доброчесності, прозорості та підзвітності. ESG-концепція тісно корелює з правовими стандартами прав людини, доброчесністю, прозорістю, підзвітністю та іншими морально-етичними засадами і підходами. Водночас акцентовано увагу на тому, що ESG-концепція еволюціонує від добровільних морально-етичних ініціатив до стратегічного інструменту державної політики та предмета системного правового регулювання. Обґрунтовано, що антикорупційні заходи і засоби, які діють у корпоративному секторі економіки є основним критерієм соціальної справедливості та інвестиційної привабливості. Проаналізовано норми Закону України «Про запобігання корупції» та Закону України «Про публічні закупівлі», виявлено низку регуляторних дисбалансів та прогалин у правовому забезпеченні антикорупційного комплаєнсу юридичних осіб. З метою модернізації законодавства запропоновано конкретні правотворчі кроки. Зокрема, обґрунтовано необхідність запровадження обов’язкового антикорупційного комплаєнсу для учасників усіх процедур публічних закупівель без прив’язки до чинного вартісного цензу. Запропоновано вдосконалити статтю 63 Закону України «Про запобігання корупції», розмежувавши вимоги до змісту антикорупційної програми юридичної особи на імперативний («обов’язковий мінімум») та диспозитивний (варіативний) блоки. Це дозволить врахувати корпоративну дискрецію та локальну оцінку ризиків. Також наголошено на важливості запровадження публічного звітування компаній перед громадянським суспільством. Зроблено висновок, що в контексті євроінтеграції корпоративна правотворчість має спиратися на основоположні засади ESG, а модернізація законодавства повинна трансформувати соціальну відповідальність бізнесу у чітко регламентовану систему правових інструментів для досягнення балансу приватних і публічних інтересів.

ПРАВОВІ ПОЛОЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ: ВИКЛИКИ ДЛЯ ТЕРИТОРІЙ МОЖЛИВИХ БОЙОВИХ ДІЙ

Людмила Володимирівна Сухомлін — 2026-08-26

У науковій статті здійснено комплексний теоретико-правовий та аналітико-практичний аналіз інституту державної реєстрації земельних ділянок в умовах дії правового режиму воєнного стану в Україні, з особливим акцентом на специфіку територій можливих бойових дій та трансформацію єдиної системи правової реєстрації прав та їх обтяжень. У дослідженні вперше проведено детальний порівняльний аналіз правових режимів територій можливих бойових дій та територій активних бойових дій для реєстраційної системи. Головну увагу зосереджено на виявленні та класифікації системних обмежень та співставленні правових механізмів, що виникають під час функціонування Державного земельного кадастру (ДЗК) та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (ДРРП) на зазначених територія. Спеціальну увагу приділено порівнянню просторових обмежень у програмних комплексах, розробці землевпорядної документації та спеціальних цифрових маркерах безпеки, які унеможливлюють несанкціоноване внесення змін до реєстрів. Окремо проаналізовано практичні виклики проведення геодезичних робіт та ризики безпеки, сертифікацію та особливі умови виконання просторових робіт. На основі отриманих результатів сформульовано конкретні пропозиції щодо реформування Перехідних положень Земельного кодексу України для розширення прав громадян та впровадження автоматичних XML-шлюзів для верифікованих інженерів-землевпорядників.

СІМЕЙНО-ПРАВОВИЙ СПІР ЯК ІНСТРУМЕНТ УХИЛЕННЯ ВІД МОБІЛІЗАЦІЇ

Юлія Юріївна Боброва — 2026-08-26

У статті актуалізується безпрецедентний виклик, з яким зіткнулася сучасна українська правова система – деформацію інституту сімейного права – сімейних спорів, які мають передусім захищати інтереси дітей та використання його як прихованого способу ухилення мобілізації. Встановлено, що сьогодні має місце правовий деструктивний феномен, за якого законодавчі механізми забезпечення найкращих інтересів дітей використовуються їх батьками з метою створення умов для уникнення виконання конституційного обов’язку із захисту Вітчизни. Виокремлено ряд процесуальних проблем з розгляду судами сімейних спорів, маніпуляція якими може створити передумови для отримання відстрочки під мобілізації. Відтак особливої уваги потребує ідентифікація ознак завідомої безпідставності та штучності таких спорів, виявлення яких судом дасть змогу захистити інтереси дитини, держави, громадянського суспільства. Визначено три процесуальні фільтри, що дозволять суду встановити штучність сімейного спору: критична оцінка вмотивованості висновків органу опіки та піклування, залучення до участі у справі ТЦК та СП та заслуховування і врахування думки дитини. Обґрунтовано необхідність внесення змін до чинних нормативно-правових актів з питань мобілізації з метою синхронізації останніх із нормами сімейного та цивільного законодавства задля створення надійних законодавчих бар’єрів, які зможуть знівелювати будь-які маніпуляції із сімейними спорами. Зокрема у досліджуваній категорії справ, на наш погляд, було б доцільним імперативно закріпити обов’язок орган опіки і піклування у своєму висновку надавати мотивовану оцінку наявності чи відсутності штучного створення батьками умов для ухилення від несення військової служби та передбачити обов’язкове залучення судом до участі у судовому розгляді як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача відповідний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки.

ПОРУШЕННЯ ДОГОВОРУ: ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ТА ЇХ КВАЛІФІКАЦІЯ

Юрій Михайлович Жорнокуй — 2026-08-26

У статті проведено аналіз сучасного стану цивільного законодавства та цивілістичної доктрини щодо правових наслідків порушення договору та їх кваліфікації. Зауважено, що у разі порушення суб’єктивних прав сторона договору має право на застосування передбачених законодавством та/або умовами договору засобів правового їх захисту, які становлять дві групи: а) способи судового та позасудового захисту цивільних прав та інтересів такої сторони та б) заходи цивільно-правової відповідальності компенсаційного характеру, призначенням яких є усунення або мінімізація несприятливих майнових наслідків порушення договірного зобов’язання. Увага акцентована на тому, що розірвання договору як спосіб захисту порушених суб’єктивних прав та законних інтересів учасників договірних правовідносин: а) спрямоване на відновлення порушеного балансу інтересів сторін та усунення негативних наслідків невиконання (неналежного виконання) договірних обов’язків; б) є крайнім, проте необхідним способом захисту суб’єктивних цивільних прав, який застосовується у випадках, коли подальше існування договірного правовідношення втрачає свій сенс. Обстоюється думка, що цивільно-правова відповідальність як складовий елемент механізму захисту прав сторони договору є одним із ключових засобів забезпечення належного виконання договірних зобов’язань та охорони суб’єктивних цивільних прав їх учасників. Сутність такої відповідальності полягає у застосуванні передбачених законом або договором несприятливих майнових наслідків до боржника, який внаслідок протиправної та винної поведінки допустив порушення договірного зобов’язання. У цьому зрізі цивільно-правова відповідальність виконує не лише компенсаційну, а й превентивну та стимулюючу функції, забезпечуючи стабільність цивільного обороту та належний рівень договірної дисципліни.

ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ СТАНДАРТІВ GDPR У ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Андрій Володимирович Мельник — 2026-08-26

У статті обґрунтовано цивілістичну модель імплементації стандартів Загального регламенту про захист даних у законодавство України. Проблема полягає не у відсутності в національному праві будь-яких норм про інформацію щодо фізичної особи, а у фрагментарності їх системного зв’язку з конструкціями особистих немайнових прав, правочинів, зобов’язань і цивільно-правового захисту. Метою дослідження є визначення критеріїв, за якими окремі приписи GDPR мають бути відображені у Цивільному кодексі України, конкретизовані спеціальним законом або залишені поза межами цивільно-правової кодифікації. Методологічну основу становлять формально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий і функціональний методи, а також аналіз практики Конституційного Суду України, Великої Палати Верховного Суду, Суду Європейського Союзу та Європейського суду з прав людини. Доведено, що критерієм цивільно-правової імплементації є не формальна належність положення до GDPR, а його функція у визначенні суб’єктивного права, меж приватної автономії, змісту приватного обов’язку або способу відновлення порушеного становища. На цій підставі запропоновано розмежовувати: основоположні цивільно-правові гарантії, які доцільно закріпити у ЦК України; спеціальні регуляторні правила, що мають міститися у законі про захист персональних даних; інституційні та адміністративно-деліктні механізми, які не належать до предмета цивільної кодифікації. Обґрунтовано, що право на захист персональних даних має бути сконструйоване як особисте немайнове право з відкритим, але юридично визначеним набором правомочностей. Згода розглядається як одностороннє волевиявлення, дійсність якого не усуває обов’язків контролера і не перетворює дані на об’єкт власності. Запропоновано дворівневу модель регулювання: ЦК України повинен визначати правовий статус фізичної особи, межі договору та цивільні способи захисту, а спеціальний закон – процедури, організаційні обов’язки, нагляд і санкції.

КОНЦЕПЦІЯ ПОЗАКОНКУРСНОГО ОСКАРЖЕННЯ ФРАУДАТОРНИХ ПРАВОЧИНІВ В УКРАЇНІ: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Євген Олександрович Трубаков — 2026-08-26

Статтю присвячено концепції позаконкурсного оскарження фраудаторних правочинів, відносно новому для вітчизняної цивілістики явищу, що сформувалося в практиці Верховного Суду починаючи з 2018 року. Простежено еволюцію судової доктрини: від обмеженого підходу (визнання фраудаторними правочинів лише у сферах банкрутства, неплатоспроможності банків та виконавчого провадження) до новітньої позиції, згідно з якою фраудаторним може бути визнано будь-який правочин, вчинений з наміром заподіяти шкоду кредитору. Метою дослідження є аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду регулювання таких правочинів поза межами спеціальних (конкурсних) процедур, а також обґрунтування потреби в їхньому нормативному закріпленні у процесі рекодифікації (оновлення) Цивільного кодексу України. На основі римської конструкції actio Pauliana та порівняльно-правового аналізу німецької та італійської доктрин розкрито суб’єктивну та об’єктивну сторони фраудаторного правочину, а також систематизовано ознаки фраудаторності, вироблені судовою практикою. Особливу увагу приділено правовому становищу добросовісного набувача, яке в українському праві залишається вразливим, та проблемі правових наслідків фраудаторних правочинів, зокрема збереженню підходу абсолютної недійсності на противагу європейській моделі відносної недійсності (непротиставності) правочину. Доведено, що українська доктрина позаконкурсного оскарження постала внаслідок екстенсивного поширення механізмів конкурсного заперечення, що призвело до змішування інструментів різної правової природи. Автор обґрунтовує необхідність функціонального розмежування цих інститутів: закріплення позаконкурсного оскарження в Цивільному кодексі України, а конкурсного – у Кодексі України з процедур банкрутства. Сформульовано пропозиції щодо впровадження нових способів захисту кредитора (слідування вимоги за майном, накладення арешту, зміна черговості задоволення вимог, скасування пріоритету нового кредитора при передачі боржником майна у заставу або іпотеку), а також нормативного закріплення презумпції обізнаності набувача про шкідливий характер правочину та визначення статусу добросовісного набувача.

ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЕЦЬ ЯК СУБ’ЄКТ ОТРИМАННЯ РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ ТА ДЕРЖАВАХ-ЧЛЕНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Жанна Леонтіївна Чорна — 2026-08-26

Діяльність військовослужбовців пов’язана із впливом на організм людини комплексу несприятливих факторів навколишнього середовища, у тому числі з підвищеним фізичним і психоемоційним навантаженням. Отримані поранення, важкі захворювання і психологічний стрес створюють складнощі для успішної адаптації в соціумі. Відсутність належних умов для повноцінного відновлення фізичної і психічної працездатності при тривалому виконанні бойових завдань, понижує фізіологічні резерви організму і змінює характеристики його функціональної активності, що приводить до зниження працездатності. Для поновлення втрачених функцій організму і максимально можливої самостійності в повсякденному житті, проводиться комплекс заходів – реабілітація. З’ясовано, що видами реабілітації є : медична, соціальна, професійна, фізична, психологічна. Схожі види реабілітації існують і в інших країнах, зокрема державах-членах Європейського Союзу (Фінляндії, Хорватії, Естонії). Встановлено, що законодавство досить детально регламентує процес реабілітації. Проте система заходів по реабілітації, сьогодні є недосконалою, про що свідчать опитування самих військовослужбовців та ветеранів. З’ясовано, що проблема медичної реабілітації полягає у тому, що різні фахівці користуються різними іноземними протоколами та шкалами для оцінки стану пацієнта. Уніфікація підходів до надання реабілітації могла б покращити доступність реабілітаційних послуг для пацієнтів. Досліджено, що українські вчені розробили інноваційний тренажер віртуальної реальності для реабілітації та VR терапії, який дозволяє змоделювати втрачену кінцівку. Пацієнт може бачити та рухати нею у віртуальному просторі, що активує нейронні зв’язки, зменшує фантомний біль і покращує результати лікування після ампутації. Дана технологія вже запатентована у Німеччині. Протягом 2026 року отримання патентів очікується у Франції, Італії, Австрії та Польщі.

ЗАХИСТ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ЗА ЦИВІЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ОНОВЛЕННЯ

Ігор Євгенович Якубівський — 2026-08-26

У статті проаналізовано основні проблеми щодо захисту права інтелектуальної власності у чинному ЦК України та окреслено перспективи їх вирішення у Проєкті оновленого ЦК України. Звернуто увагу на недосконалості статті 431 ЦК України, норми якої мають більшою мірою декларативний, аніж регулятивний характер. Зазначена стаття безпідставно ототожнює юридичні наслідки порушення права інтелектуальної власності із відповідальністю. Крім того, закріплене в ній співвідношення понять «порушення» та «посягання» не узгоджується в цій частині із нормами спеціального законодавства про інтелектуальну власність. У зв’язку з цим у статті наголошено на доцільності врегулювання у цій статті ЦК України питань щодо підстав та порядку захисту права інтелектуальної власності. Щодо підстав захисту права інтелектуальної власності, то при вирішенні цього питання варто враховувати у тому числі можливість застосування превентивного захисту у відносинах інтелектуальної власності. Відповідно до цього, підставами захисту права інтелектуальної власності є порушення, невизнання, оспорювання цих прав, а також створення загрози їх порушення. У питанні про форми захисту права інтелектуальної власності потрібно виходити із засади плюралізму можливих форм захисту цього права. Відповідно до цього, захист права інтелектуальної власності може здійснюватися як в судовому, так і в іншому порядку, встановленому договором або законом. В частині способів захисту права інтелектуальної власності проблемами чинного ЦК України є те, що закріплені ним норми про способи захисту таких прав не є нормами прямої дії, а також відсутність чіткого розмежування між способами захисту прав та відповідними заходами, які мають процесуально-правову природу. У зв’язку з цим в оновленому ЦК України норми про способи захисту цього права пропонується викласти, як норми прямої дії, застосування яких не має ставитися у залежність від існування відповідної конкретизації чи деталізації на рівні спеціального законодавства. Також доцільним є чітке розмежування способів захисту права інтелектуальної власності, з одного боку, та інших заходів щодо захисту права інтелектуальної власності, які можуть застосовуватися судом (забезпечення доказів, забезпечення позову), з іншого боку.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЙ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ СУДОМ ОБВИНУВАЛЬНОГО АКТА ПРОКУРОРУ

Євген Сергійович Немчинов — 2026-08-26

У статті досліджуються актуальні проблеми кримінального процесуального права, пов’язані з поверненням судом обвинувального акта прокурору та визначенням строків досудового розслідування після такого повернення. Актуальність теми обумовлена відсутністю в Кримінальному процесуальному кодексі України чітких положень щодо суб’єкта усунення недоліків обвинувального акта, а також строків, протягом яких такі недоліки мають бути усунуті та обвинувальний акт повторно скерований до суду. У роботі проаналізовано положення кримінального процесуального законодавства, правові позиції Касаційного кримінального суду Верховного Суду, об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду, роз’яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також практику Європейського суду з прав людини. Особливу увагу приділено визначенню належного суб’єкта усунення недоліків обвинувального акта після його повернення судом. Обґрунтовано висновок, що таким суб’єктом повинен виступати прокурор, оскільки саме йому закон прямо адресує повернення обвинувального акта. Окремо досліджено питання щодо строку, протягом якого усуваються недоліки повернутого обвинувального акта. Обґрунтовується позиція, відповідно до якої такі дії фактично здійснюються в межах досудового розслідування, а отже мають бути пов’язані зі строками, встановленими ст. 219 Кримінального процесуального кодексу України. У статті запропоновано алгоритм обчислення строку досудового розслідування після повернення судом обвинувального акта прокурору, який базується на визначенні невикористаного залишку строку досудового розслідування на момент первинного направлення обвинувального акта до суду. Зроблено висновок, що застосування концепції виключно «розумного строку» без визначених часових меж може створювати ризики для принципу правової визначеності та призводити до неоднакового правозастосування. У зв’язку з цим запропоновано більш визначений механізм обрахунку строків після повернення обвинувального акта, який сприятиме забезпеченню законності, передбачуваності кримінального провадження та мінімізації ризиків його закриття у зв’язку із закінченням строків досудового розслідування.

ВІД ВІДКРИТИХ ЦИФРОВИХ ДАНИХ ДО ДОКАЗУ: АВТОРСЬКА МОДЕЛЬ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ РЕЗУЛЬТАТІВ OSINT У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Микола Анатолійович Погорецький — 2026-08-26

У статті обґрунтовано авторську модель процесуальної трансформації результатів OSINT у кримінальному провадженні. Вихідним є положення про те, що доказове значення не становить первинної властивості відкритої цифрової інформації: відкритість характеризує режим доступу до джерела, цифрова форма – спосіб існування та відтворення інформації, а аналітична переконливість – результат її інтерпретації. Метою дослідження є побудова цілісної доктринальної конструкції, яка пояснює перехід від виявленого цифрового матеріалу до фактичних даних, належно сформованих, перевірених, оцінених і використаних для обґрунтування процесуального рішення. Методологічну основу становлять діалектичний, системно-структурний, формально-юридичний, функціональний, герменевтичний методи та метод доктринального моделювання. Шістнадцять етапів трансформації згруповано у п’ять взаємопов’язаних рівнів: інформаційно-пошуковий, техніко-верифікаційний, аналітичний, кримінальний процесуальний і змагально-судовий. Розкрито значення збереження первинного цифрового матеріалу, встановлення походження, розмежування автентичності, цілісності й достовірності змісту, документування операцій та забезпечення відтворюваності. Доведено, що мультисенсорні й алгоритмічно сформовані результати мають похідний характер і не можуть підміняти первинні інформаційні потоки. Запропоновано поняття стандартизованого доказового пакета як організаційно-методичної системи матеріалів, яка забезпечує простежуваність і перевірюваність, але не є новим процесуальним джерелом доказів. Обґрунтовано, що процесуальне оформлення є обов’язковою, але не самодостатньою фазою трансформації, а остаточне доказове значення формується після розкриття матеріалів сторонам, реальної можливості їх змагального оспорювання, безпосереднього судового дослідження та мотивованої оцінки. Сформульовано положення про диференційовану інтенсивність трансформації, яка залежить від виду джерела, складності матеріалу, способу його одержання, технології опрацювання та характеру процесуального рішення.

ЗУПИНЕННЯ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ У РАЗІ ВТЕЧІ (ЗНИКНЕННЯ) ОБВИНУВАЧЕНОГО ПІД ЧАС ВОЄННОГО СТАНУ

Тарас Богданович Сеник — 2026-08-26

У статті встановлено додаткові причини зупинення судового провадження, на підставі яких на практиці суди приймають рішення про зупинення судового провадження, а також здійсненна розробка рекомендацій щодо запобігання помилкам під час винесення ухвали про зупинення судового провадження у кримінальному провадженні. Проаналізований підхід щодо розуміння слова «ухилився від явки до суду» та не поєднання із зникненням, втечою та переховуванням. Варто зазначити, що метою статті є дослідження зупинення судового провадження у разі втечі, зникнення чи приховування обвинуваченого під час воєнного стану. Констатовано, що під час воєнного стану обвинувачений не виконує процесуальні обов’язки, це перш за все можливість скористатися ситуацією «хаосу» для затягування судового розгляду або переховування від органу досудового розслідування, прокуратури, слідчого судді або суду. Проаналізовано, що метою втечі, зникнення чи переховування є ухилення від кримінальної відповідальності, яка представляється більш правильною, ніж намір її уникнути, оскільки обвинувачений ховається, однак в більшості випадків розуміє, що, зрештою буде розшуканий і не ставить перед собою завдання зовсім ухилитися від засудження, а бажає лише відстрочити його. Встановлено додаткову підставу зупинення судового провадження, як «місцезнаходження обвинуваченого не встановлено з інших підстав», однак під іншими підставами слід розуміти обставини, коли обвинувачений змінює місце проживання, не знаючи, що проти нього порушено кримінальне провадження та/або інші підстави, які перешкодили суду отримати інформацію про зміну місця проживання обвинуваченого (раптова госпіталізація, смерть, помилка щодо його процесуального статусу). Окрім того, наведені судові приклади дають можливість зрозуміти прогалини, які виникають при аналізі підстав для зупинення судового провадження, адже в умовах воєнного стану правосуддя, повинне бути справедливим і дотримуватися принципів кримінального процесу.