Нове українське право

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ ПРАВОВИХ ЦІННОСТЕЙ ЄС ЯК ЧИННИК ТРАНСФОРМАЦІЇ СУЧАСНОГО ПРАВОПОРЯДКУ

Наталя Борисівна Арабаджи, Василь Валерійович Івасюк — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному теоретико-правовому дослідженню антропоцентриз- му як фундаментальної основи правових цінностей Європейського Союзу та ключового чинника трансформації сучасних правопорядків. У роботі обґрунтовано, що сучасний етап розвитку європейської інтеграції характеризується переходом від інституційно-економічної моделі до аксіологічної парадигми, де людина, її гідність та основоположні права стають центральним критерієм легітимності наднаціонального права. Авторами проаналізовано еволюцію установчих документів Європейського Союзу – від Римських договорів до Ліса- бонського договору, що дозволило виявити динаміку нормативного закріплення гуманіс- тичних ідеалів. Особлива увага приділяється порівняльному аналізу конституційного досвіду держав-чле- нів (Франції, Італії, Німеччини, Польщі) та Швейцарії. Розкрито зміст доктрини «конститу- ційної ідентичності» на прикладі рішень Федерального конституційного суду Німеччини, які встановлюють «гарантію вічності» для антропоцентричних цінностей. Досліджено механіз- ми впливу правових цінностей Європейського Союзу на національні правові системи через принципи примату, прямої дії та євролояльної інтерпретації. У контексті євроінтеграційних прагнень України акцентовано на необхідності глибинної модернізації вітчизняного правопорядку. Досвід Польщі визначено як найбільш релевант- ний для української практики адаптації acquis communautaire. Окремо розглянуто викли- ки для реалізації принципу толерантності та захисту прав людини в умовах воєнного ста- ну, що потребує розроблення концепції «захищеної демократії». Зроблено висновок, що антропоцентрична трансформація є не лише вимогою вступу до Європейського Союзу, а й об’єктивним процесом гармонізації національного права з універсальними стандартами світової цивілізації.

ПРОФЕСІЙНО-ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ СУДДІВ У СУЧАСНИХ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

Ігор Геннадійович Бичков — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Побудова справедливої та ефективної судової системи неможлива без урахування ключових елементів її складника, одним із яких по праву можна вважати феномен професійно-правової свідомості суддів. У нашій державі це питання є вкрай актуальним, зважаючи на високий суспільний запит щодо доброчесності суддів та необхідності підвищення рівня довіри до судової гілки влади, служителі якої за своїми професійними, моральними й етичними якостями були б здатні втілювати у вітчизняному правосудді принципи справедливості та верховенства права. Питання професійно-правової свідомості суддів, як особливого спеціалізованого виду правосвідомості, яка, безумовно, впливає на правозастосовчу практику правосуддя, з імплементацією в систему процесуального права концептів верховенства права, пропорційності, диспозитивності, стали предметом наукових досліджень нещодавно. Саме цим пояснюється те, що дисертаційних чи монографічних робіт щодо комплексного дослідження питань професійно-правової свідомості суддів та її впливу на правозастосовчу практику судочинства зовсім мало. В основному дослідження мають локальний характер і викладаються в окремих наукових статтях, які також не є численними. Це пояснюється складністю таких досліджень, оскільки вони потребують не лише теоретичних напрацювань з погляду теорії права, а й практичного їх поєднання з реальною багатоаспектною судовою практикою. Водночас наукові дослідження щодо теоретико-прикладного інституту, яким є професійно-правова свідомість суддів, на фоні стрімкого розвитку суспільних відносин та інформаційних технологій, потребують свого оновленого усвідомленого вивчення. Розвиток таких досліджень об’єктивно ґрунтується на основі базових досліджень, які було проведено науковцями раніше, оскільки саме вони є тією базовою методологічною основою, яка, з одного боку, унеможливлює його повторення, а з іншого – формує подальший напрям таких досліджень. Саме цим було зумовлено дослідження різноформатних робіт різних науковців, які були присвячені питанням професійно-правової свідомості суддів.

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС СПОЖИВАЧА ЦИФРОВИХ ПОСЛУГ

Леся Андріївна Валько — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стрімка цифровізація суспільних відносин зумовила появу нових моделей економічної взаємодії, у межах яких усе більша частина цивільного обороту є пов’язаною з постачанням цифрового контенту та цифрових послуг. У національній правовій доктрині питання визначення цивільно-правового статусу споживача цифрових послуг досі не було дослідженим. Це зумовлює необхідність системного вивчення категоріального апарату, структури й елементів такого статусу, а також визначення його місця в системі цивільного права України з урахуванням європейських стандартів. Це дозволяє заповнити наявну наукову прогалину й адаптувати підходи цивільного права до реалій цифрової економіки. Проаналізовано доктринальні підходи до поняття «цивільно-правовий статус споживача». Запропоновано розгляд правового статусу споживача цифрових послуг як спеціального комплексного цивільно-правового статусу, що формується на основі загальної правосуб’єктності фізичної особи та конкретизується спеціальними нормами законодавства. Обґрунтовано, що ухвалення спеціального законодавства у сфері цифрового контенту забезпечило системну деталізацію прав і обов’язків споживача та запровадило нові механізми захисту його прав у цифровому середовищі. Зазначено ухвалення оновленого Закону України «Про захист прав споживачів» № 3153–IX від 10 червня 2023 року, який розширює дефініцію споживача (зокрема, осіб, чиє споживання не пов’язане також з незалежною професійною діяльністю чи виконанням службових обов’язків), актуалізує права споживачів. Окремо акцентовано увагу на ухваленні спеціального Закону України «Про цифровий контент та цифрові послуги» № 3321–IX від 10 серпня 2023 року (набрав чинності в березні 2024 року), що імплементує положення Директиви (ЄС) 2019/770. У статті приділено увагу й відповідності національних підходів до визначення поняття «споживач» європейським стандартам.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НЕДОТОРКАНОСТІ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ПІД ЧАС НАКЛАДЕННЯ АРЕШТУ НА МАЙНО ТА ВИРІШЕННЯ ПИТАННЯ ПРО ДОЛЮ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ НА СТАДІЇ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

Анатолій Олександрович Воронкін — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті автором досліджено особливості забезпечення засади недоторканності права власності під час застосування заходу забезпечення кримінального провадження у вигляді накладення арешту на майно крізь призму актуальних підходів Верховного Суду. Автором проаналізовано застосування судової практики до національних стандартів обмеження права власності під час накладення арешту на майно, його скасування, передачі майна в управління Національного агентства з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, а також реалізації речових доказів у кримінальному провадженні під час досудового розслідування в порядку частини 6 статті 100 Кримінального процесуального кодексу України. Продемонстровано наявність нормативних прогалин кримінального процесуального законодавства, що зумовлює непропорційне обмеження недоторканості права власності законних суб’єктів, що порушує встановлену Кримінальним процесуальним кодексом України засаду верховенства права. Досліджено практику Європейського суду з прав людини щодо можливості ефективного оскарження заходів, які перешкоджають особі мирно володіти своїм майном, відповідно до положень статті 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. Проаналізовано законодавство зарубіжних країн (Кримінальний процесуальний кодекс Франції, профільне законодавство Республіки Сербії) в аспекті можливості процесуального оскарження судових рішень щодо передачі арештованого майна. Окрім цього, досліджено положення кримінального процесуального законодавства Польщі й Естонії в аспекті можливості реалізації речових доказів на підставі судового рішення під час досудового розслідування. Обґрунтовано необхідність внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України в частині забезпечення додаткових процесуальних гарантій власників і володільців майна під час оскарження накладення арешту на майно, а також реалізації речових доказів у кримінальному провадженні під час досудового розслідування.

КРЕДИТНИЙ ДОГОВІР ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ КРЕДИТНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Максим Сергійович Йосипенко — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено ґрунтовний і комплексний аналіз правової природи кредитного договору як однієї із ключових підстав виникнення кредитних правовідносин у системі цивільного законодавства України. Особливу увагу приділено з’ясуванню місця кредитного договору в системі цивільно-правових договорів та його ролі в сучасному цивільному обороті. Досліджено нормативно-правову базу, що регулює порядок укладення та виконання кредитного договору, зокрема положення Цивільного кодексу України, законів України «Про споживче кредитування», «Про банки і банківську діяльність», а також підзаконних нормативно-правових актів, які визначають специфіку банківського кредитування. У роботі проведено аналіз порівняння кредитного договору з договором позики, як родовою цивільно-правовою конструкцією, визначено їхні тотожності та відмінності. Досліджено загальні правила розуміння правової позиції серед науковців кредитного договору, зокрема щодо його консенсуального характеру, двосторонності, оплатності й особливого суб’єктного складу. Значну увагу приділено дослідженню істотних умов кредитного договору, до яких належать предмет договору, строк повернення кредиту, розмір відсотків за використання таких коштів, порядок їх нарахування та сплати. Окремо розглянуто вимоги до форми кредитного договору, зокрема обов’язковість письмової форми, а також правові наслідки її недотримання. Проаналізовано особливості укладення кредитного договору як договору приєднання, із застосуванням загальних (стандартних) умов, а також можливості укладення кредитних договорів в електронній формі з використанням електронних засобів ідентифікації. Досліджено порядок укладення кредитного договору, який включає переддоговірну стадію, обов’язок надання споживачеві повної та достовірної інформації, а також стадію досягнення згоди щодо всіх істотних умов. Особливу увагу приділено аналізу актуальної судової практики у справах, пов’язаних з укладенням, виконанням і визнанням недійсними кредитних договорів. Обґрунтовано теоретичне і практичне значення належного правового регулювання форми й порядку укладення кредитного договору для забезпечення балансу інтересів сторін, захисту прав позичальників і стабільності цивільного обороту в Україні.

ОКРЕМІ ПИТАННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ТА РОЗМЕЖУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ, ЮРИДИЧНІ СКЛАДИ ЯКИХ ПЕРЕДБАЧЕНІ В ДИСПОЗИЦІЯХ СТАТТІ 180 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ, З ІНШИМИ КРИМІНАЛЬНИМИ ПРАВОПОРУШЕННЯМИ

Олексій Ілліч Ковтун — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Метою наукової статті є дослідження питання, яке стосується кваліфікації злочинів, відповідальність за які передбачена у статті 180 Кримінального кодексу України «Перешкоджання здійсненню релігійного обряду». Автор розглядає дану кримінально-правову норму як таку, що складається із двох юридичних складів злочинів, передбачених у різних частинах однієї статті. Ця позиція обґрунтована в інших дослідженнях автора. Саме тому в цій науковій статті спочатку розглядаються питання кваліфікації за сукупністю та за правилами конкуренції злочину, склад якого передбачений у диспозиції частини 1 статті 180 Кримінального кодексу України. Це стосується кваліфікації за статтями 161, 296, 356 Кримінального кодексу України. Автор висловлює свою позицію щодо кваліфікації кримінальних правопорушень, передбачених у диспозиціях цих статей, і злочину, юридичний склад якого передбачений у диспозиції частини 1 статті 180 Кримінального кодексу України. Вказуються ознаки, за якими проводиться розмежування юридичних складів кримінальних правопорушень, передбачених у диспозиціях вказаних статей. Що стосується кваліфікації злочину, юридичний склад якого передбачений у диспозиції частини 2 статті 180 Кримінального кодексу України, то враховуються такі ознаки, як спеціальний суб’єкт злочину, яким може виступати працівник правоохоронного органу (стаття 365 Кримінального кодексу України), а також такий спеціальний суб’єкт, як військова службова особа (стаття 426–1 Кримінального кодексу України). Тобто в даному випадку основною розмежувальною ознакою вважається суб’єкт кримінального правопорушення і обґрунтовується думка щодо кваліфікації за сукупністю кримінальних правопорушень. Ще одним питанням, яке розглядається у статті, є питання кваліфікації злочину, юридичний склад якого передбачений у диспозиції частини 2 статті 180 Кримінального кодексу України, з іншими насильницькими кримінальними правопорушеннями. Автор доходить висновку щодо необхідності внесення змін до статті 180 Кримінального кодексу України як шляхом поділу її на дві окремі статті, так і шляхом внесення до кожної з них кваліфікуючих ознак.

ДОВЕДЕННЯ ФАКТУ НАЯВНОСТІ ШЛЮБУ: УКРАЇНСЬКИЙ ТА МІЖНАРОДНИЙ ПІДХІД

Олександр Сергійович Мельник — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному аналізу проблем доказування факту шлюбу в контексті стрімкої цифровізації правосуддя та суспільних відносин в Україні. Актуальність теми зумовлена значною кількістю правових колізій та практичних перешкод, з якими стикаються адвокати та їхні клієнти під час реалізації права на розірвання шлюбу, особливо в умовах воєнного стану. Центральною проблемою є надмірний формалізм судів першої інстанції, які, незважаючи на позицію Верховного Суду, продовжують необґрунтовано вимагати надання оригіналу або дубліката свідоцтва про шлюб як єдиного доказу, що підтверджується дослідженнями автора. Ця вимога ігнорує онтологічну сутність доказування, де первинним є факт державної реєстрації у відповідних реєстрах, а не паперовий носій. Така практика розглядається як порушення права на справедливий суд та доступ до правосуддя. Окремо досліджується правова колізія між законами вищої юридичної сили про електронний документообіг, які прирівнюють кваліфікований електронний підпис (КЕП) до власноручного, та підзаконними актами (Правилами ДРАЦС). Органи ДРАЦС на місцях часто відмовляються визнавати договори, підписані КЕП, для видачі дублікатів свідоцтв, що створює замкнене коло перешкод для адвокатів. У статті проаналізовано міжнародний досвід, де акцент зроблено на даних реєстрів, а також необхідність усунення технічних прогалин і консерватизму правозастосування в Україні.

КАСАЦІЙНЕ ОСКАРЖЕННЯ УХВАЛ СЛІДЧИХ СУДДІВ ЯК ІНСТРУМЕНТ РОЗВ’ЯЗАННЯ ПРОБЛЕМНИХ ПИТАНЬ

Дмитро Романович Митчик — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У дослідженні автор розкриває проблему забезпечення сталості та єдності судової практики, зокрема й практики слідчих суддів Вищого антикорупційного суду та суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду. На початку дослідження проблеми автор доходить висновку, що сталість та єдність судової практики є елементом принципу верховенства права. Автор зазначає, що за загальним правилом сталість та єдність практики забезпечує Верховний Суд, однак він не має впливу на судову практику суддів під час досудового розслідування, оскільки більшість таких рішень не оскаржується до Верховного Суду по суті. Намагаючись довести невідповідність судової практики слідчих суддів принципам сталості та єдності, автор наводить приклади правових питань, які не знайшли свого остаточного врегулювання на практиці. Передусім автор досліджує суперечність практики стосовно (1) можливості визнання доказів недопустимими на стадії досудового розслідування та (2) моменту оголошення особи в міжнародний розшук. Шляхом дослідження судової практики слідчих суддів Вищого антикорупційного суду та суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду автор робить висновок про недостатню сталість і єдність судової практики, а також відсутність ефективного механізму остаточного вирішення проблемних питань, що виникають на досудовому розслідуванні з огляду на неможливість Верховного Суду сформулювати висновки із застосування відповідних норм права. У наступному розділі автор пропонує розробити механізм забезпечення сталості та єдності судової практики на досудовому розслідуванні шляхом внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України. Автор уважає, що необхідно надати право на оскарження ухвал слідчих суддів і ухвал суду апеляційної інстанції, прийнятих за результатом перегляду ухвал слідчих суддів, у касаційному порядку з підстав відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування відповідних норм права. На переконання автора, із часом запропонований механізм має забезпечити сталість та єдність судової практики слідчих суддів та суддів апеляційних інстанцій, що підвищить ефективність функціонування судової системи України.

КРИМІНАЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ЗЛОЧИНІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ІНФОРМАЦІЙНИМИ ТЕХНОЛОГІЯМИ, ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ЇХ РІЗНОВИДІВ

Іван Петрович Нагірний — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті представлено дослідження особливостей злочинів у сфері інформаційних технологій, які виступають одним із найбільш динамічних і небезпечних видів злочинності в сучасному світі. Акцентовано увагу на особливостях злочинів у сфері інформаційних технологій, зокрема на високому рівні латентності, транснаціональному характері, складнощах у процесі виявлення та ідентифікації злочинців. Визначено основні різновиди та вчинення злочинів у сфері інформаційних технологій, аналіз яких демонструє рівень технічної обізнаності кіберзлочинців та їхню здатність до оперативної адаптації в нових умовах цифрового розвитку. Особливу увагу звернуто на нормативно-правове регулювання злочинності в галузі інформаційних технологій в Україні. Проаналізовано зміст розділу XVI Особливої частини Кримінального кодексу України, в якому законодавцем передбачено настання кримінальної відповідальності за використання комп’ютерів, електронно-обчислювальних машин, мереж і систем зі злочинними цілями. Наголошено на існуванні нагальної потреби в модернізації нормативно-правової бази, з урахуванням новітніх інформаційних викликів і цифрових загроз. За результатами проведеного дослідження акцентовано увагу на важливості підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів у процесі розслідування злочинів у сфері інформаційних технологій, розширенні міжнародної та міжвідомчої співпраці у сфері боротьби з кіберзлочинністю, підвищенні кваліфікації працівників правоохоронних структур, а також формуванні культури цифрової безпеки в суспільстві. Зроблено висновок, що натепер наявна нагальна потреба у використанні комплексного підходу до виявлення, розслідування, протидії та боротьби зі злочинами у сфері інформаційних технологій, що потребує не лише забезпечення ефективного кримінального переслідування винних осіб, але й реалізації превентивних заходів протидії кіберзлочинності на рівні розроблення та запровадження окремих кроків державної політики, а також позитивних змін громадянської свідомості.

ДОКТРИНАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ПОНЯТТЯ ТА СУТНОСТІ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Вадим Сергійович Філашкін — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджено доктринальні підходи до поняття та сутності криміналістичної характеристики як ключового елемента криміналістичної методики розслідування кримінальних правопорушень проти волі, честі та гідності особи. Обґрунтовано, що якісні зміни криміногенної ситуації та зростання рівня насильницької і організованої злочинності актуалізують потребу в удосконаленні науково-методичних засад досудового розслідування зазначеної категорії правопорушень. Проаналізовано наукові підходи вітчизняних учених-криміналістів до визначення місця, значення та структури криміналістичної характеристики, розкрито її інформаційно-пізнавальну природу та функціональне призначення в механізмі протидії кримінальній протиправності. Доведено, що криміналістична характеристика виконує роль системоутворювального елемента методики, забезпечує інтеграцію теоретичних положень криміналістики із практичними потребами слідчої діяльності, орієнтує процес висунення і перевірки слідчих версій, планування та реалізації процесуальних і тактичних рішень. Особливу увагу приділено проблемі недостатньої узгодженості між елементами традиційних методик розслідування та відсутності належної інтеграції даних криміналістичної характеристики у практичних рекомендаціях. Обґрунтовано доцільність розгляду криміналістичної характеристики злочинів проти волі, честі та гідності особи як багаторівневої інформаційної моделі, що відображає як типові закономірності злочинної діяльності, так і особливості їх прояву в конкретному кримінальному провадженні. Зроблено висновок, що подальший розвиток доктрини криміналістичної характеристики має бути спрямований на підвищення ефективності методик розслідування та забезпечення практичної результативності діяльності органів досудового розслідування.

ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ СТАДІЇ ЕКСПЕРТНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ ПІД ЧАС ПОРТРЕТНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Тетяна Григорівна Чашницька — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Мета статті полягає в дослідженні проблематики ідентифікації особи за ознаками зовнішності, зокрема використання методу експертного експерименту під час дослідження. Актуальність теми зумовлена тим, що проблема дослідження зображень особи за ознаками зовнішності є однією з найбільш складних, що зумовлено впливом деяких негативних факторів на зовнішність особи та на якість зображення особи, зокрема у відеозаписі. Для досягнення поставленої мети використано загальнонаукові та спеціальні методи, які є засобами наукового пошуку. Зокрема, метод системного аналізу, а також системно-структурний, формально-логічний і статистичний надали можливість окреслити напрями становлення та розвитку ідентифікації особи, зокрема за матеріалами відеозапису, розкрити сутність її завдань та особливості проведення експертного експерименту. Розроблено алгоритм експертного експерименту під час проведення ідентифікації особи, який сприяє результативності проведеного дослідження. Висвітлено основні переваги методу експертного експерименту під час проведення портретних експертиз, який дає змогу здійснювати більш ретельний аналіз результатів дослідження для формулювання достовірного висновку. Аргументовано вибір методів, опрацьовано алгоритми їх використання під час проведення експертного експерименту, визначено етапи та завдання кожного етапу експерименту під час виконання портретних досліджень. Надано пропозиції щодо особливостей проведення експертного експерименту під час ідентифікації особи за ознаками зовнішності. Нині назріла нагальна потреба в оновленні методичних підходів до проведення експертного дослідження з метою підвищення надійності результатів досліджень. Щодо цього одразу варто наголосити на важливості розроблення сучасного методичного забезпечення.

ПЕРЕШКОДЖАННЯ ЗДІЙСНЕННЮ РЕЛІГІЙНОГО ОБРЯДУ В РІШЕННЯХ ЄСПЛ

Олександр Петрович Бабіков, Ігор Люсикович Федоренко — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Свобода віросповідання, яка передбачає свободу вибору, зміну або відмову від релігії, переконань, право публічного висловлювання своїх релігійних поглядів, гарантована Конституцією, законами України та низкою міжнародних угод, зокрема Європейською конвенцією із прав людини та Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, якими визначено свободу релігії як одне з основних прав людини, що не підлягає обмеженню. Існування різних релігій, церков, світоглядів, взаємодія релігійних організацій, вірян з державою та суспільством створюють передумови для конфліктів, наслідком яких є перешкоджання здійсненню релігійних обрядів чи релігійної діяльності. Питання світогляду, свободи думки, совісті, релігійних переконань є надзвичайно важливими для держави як в аспекті забезпечення прав і свобод конкретної людини, так і щодо консолідації суспільства. Захист свободи віросповідання, коли людина вільна від впливу держави, охорона релігійних обрядів є основними елементами для побудови демократичного суспільства та безперешкодного забезпечення прав і свобод людини. Дослідження практики Європейського суду із прав людини у справах, рішень, пов’язаних з неналежним захистом і реагуванням держави на порушення релігійних прав громадян, важливе з погляду визначення основних проблемних аспектів у цій сфері та ключових засад урегулювання спірних питань. Маємо на меті змінити підхід і, з урахуванням практики Європейського суду із прав людини, застосовувати термін «втручання, спрямоване на перешкоджання здійсненню релігійного обряду, релігійної діяльності», що буде охоплювати й будь-які втручання в діяльність священнослужителя чи релігійних організацій. Розглянути практику Європейського суду із прав людини, справи, що були прикладом втручання у свободу віросповідання та релігійні обряди, стали предметом судового розгляду.

ТЕОРОЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ УЧАСНИКІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Геннадій Іванович Глобенко — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті звертається увага на те, що виконання завдань кримінального провадження, визначених у статті 2 Кримінального процесуального кодексу України, значною мірою залежить від належної регламентації і застосування норм, що передбачають процесуальний статус того чи іншого суб’єкта кримінального провадження. На виконання цих завдань безпосередньо спрямована процесуальна діяльність уповноважених на те правозастосовних органів, яка здійснюється шляхом проведення відповідних процесуальних дій. Проте інколи їх проведення пов’язано із суттєвим обмеженням прав і свобод, законних інтересів учасників кримінального провадження. З огляду на це як у теорії кримінального процесу, так і у практичній площині без розуміння критеріїв таких обмежень провадження процесуальних дій не може бути ефективним. Здійснено детальний аналіз окремих змін до положень кримінального процесуального законодавства, що безпосередньо стосуються теми дослідження, внесених у зв’язку з повномасштабним вторгненням на територію України держави-агресорки й запровадження правового режиму воєнного стану, а також поглядів правників із цих питань. Звертається особлива увага на теоретичні і практичні аспекти положень, передбачених статтею 616 Кримінального процесуального кодексу України. Наголошується на неналежній правовій урегульованості питання щодо можливості підозрюваним, обвинуваченим, яким скасовується запобіжний захід, проходження служби за контрактом, а також процедури отримання висновку військо-лікарської комісії про придатність особи до несення військової служби тощо. Сформульовано й обґрунтовано пропозиції щодо вдосконалення процесуальних норм, які стосуються дослідження. Зроблено висновок, що унормування вищевказаних питань надасть змогу підвищити рівень правових гарантій учасників кримінального провадження, отже, уникнути порушень їхніх прав і законних інтересів.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

Олександр Дмитрович Квашук — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз нормативного регулювання кримінального провадження щодо застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб в Україні, з урахуванням міжнародних зобов’язань держави у сфері боротьби з корупцією, організованою злочинністю та з відмиванням коштів, одержаних злочинним шляхом. Автор розглядає генезу впровадження інституту відповідальності юридичних осіб, починаючи від проєктів Кримінального кодексу 1993–1997 років, через Концепцію реформування кримінальної юстиції 2008 року, Закону України № 1507–VI від 2009 року (який втратив чинність у 2011 році) та Закону № 314–VII 2013 року, яким було запроваджено заходи кримінально-правового характеру (ЗКПХ) за деякі злочини, учинені уповноваженими особами від імені та в інтересах юридичної особи. У контексті мети дослідження обговорюються окремі новації, внесені Законом України № 4111–IX від 4 грудня 2024 року про застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб окремо від кримінального переслідування фізичних осіб за кримінальні правопорушення, передбачені частиною 2 статті 96–3 Кримінального кодексу України (КК). Увага приділяється європейському досвіду правового регулювання порядку притягнення юридичних осіб до відповідальності: моделям кримінальної відповідальності юридичної особи в Литві, Естонії, Грузії; субсидіарній відповідальності у Швейцарії; адміністративній відповідальності в Польщі (за Законом ALCE 2003 року) та Італії (Декрет № 231/2001). Порівняльний аналіз підкреслює адаптацію процедур до національних систем, з акцентом на процесуальні гарантії, представництво та заходи забезпечення кримінального провадження. У контексті українського законодавства аналізуються проблеми невизначеності процесуального статусу юридичної особи та її представника, законодавча неузгодженість у регламентації пов’язаних правових інститутів кримінального та кримінального процесуального законодавства, заборона на укладення угод, недоліки в регулюванні форми та змісту процесуальних рішень тощо. Автор аргументує необхідність розвитку процесуальної форми; закріплення статусу юридичної особи та визначення особливостей провадження в окремій главі Кримінального процесуального кодексу; віднесення представника до сторони захисту із правами, подібними до підозрюваного/обвинуваченого; поширення статусу захисника на адвокатів у всіх провадженнях щодо юридичних осіб. Пропонуються науково обґрунтовані зміни до Кримінального процесуального кодексу (КПК): усунення неузгодженості переліків кримінальних правопорушень; унормування оскарження статусу юридичної особи; виключення можливості початку провадження на стадії судового розгляду без досудового розслідування; доповнення резолютивної частини обвинувального вироку можливістю закриття провадження щодо юридичної особи в разі відсутності підстав для застосування заходів кримінально-правового характеру; часткове скасування заборони на укладення угод з урахуванням прав потерпілих. Наголошується на перспективних напрямах досліджень, як-от: дії системи загальних засад кримінального провадження щодо юридичних осіб, розширення їхнього змісту (забезпечення права на захист, свободи від самовикриття), моніторинг правопорушень для розширення переліку кримінальних правопорушень у статті 96–3 Кримінального кодексу. Стаття базується на аналізі нормативно-правових актів, даних судової практики (вироків у справах № 766/5921/24 та № 461/2964/24), наукових працях у галузі кримінального та кримінального процесуального права. Висновки спрямовані на підвищення ефективності проваджень щодо юридичних осіб з одночасним забезпечення процесуальних гарантій прав і законних інтересів учасників, залучених до кримінального процесу.

ГАРАНТІЇ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ ЯК ІНСТРУМЕНТ СТРИМУВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

Сергій Миколайович Тарасюк — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному науковому аналізу гарантій прав і свобод людини у кримінальному провадженні крізь призму застосування заходів процесуального примусу. Виходячи з того, що кримінальне провадження є однією з найбільш інтенсивних форм втручання держави у сферу особистої свободи, приватного життя та майнових прав особи, у роботі обґрунтовується теза про визначальну роль процесуальних гарантій як інструменту стримування державного примусу та забезпечення легітимності кримінальної юстиції. У статті доводиться, що гарантії прав і свобод людини у кримінальному процесі не зводяться до декларативних положень або формального переліку процесуальних прав, а становлять багаторівневий механізм правового захисту, який має нормативний, інституційний і функціональний вимір. Обґрунтовано, що саме через систему процесуальних гарантій забезпечується перетворення примусових заходів із потенційно репресивних інструментів на правові засоби забезпечення завдань кримінального провадження. Наголошується, що відсутність або формальний характер реалізації таких гарантій призводить до «формальної законності», за якої зовнішнє дотримання процесуальної форми не супроводжується реальним захистом прав особи. У роботі проаналізовано положення Конституції України, Кримінального процесуального кодексу України, практику Конституційного Суду України, Верховного Суду та Європейського суду з прав людини. Особливу увагу приділено стандартам Європейського суду з прав людини щодо пропорційності втручання, ефективного судового контролю та недопустимості перетворення тимчасових процесуальних обмежень на приховані форми покарання до ухвалення обвинувального вироку. Обґрунтовується висновок, що гарантії прав і свобод людини у кримінальному провадженні виконують функцію системного обмежувача публічної влади, визначають межі допустимого державного втручання та формують критерії правомірності застосування заходів процесуального примусу. У підсумку доводиться, що ефективність кримінального провадження має оцінюватися не лише з позицій результативності розслідування, а передусім через рівень дотримання прав людини, який є ключовим індикатором демократичності та справедливості кримінальної юстиції.

ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ БРОНЮВАННЯ ВІЙСЬКОВОЗОБОВ’ЯЗАНИХ В УКРАЇНІ: ВІДПОВІДНІСТЬ ВИКЛИКАМ У РЕТРОСПЕКТИВНОМУ АНАЛІЗІ

Юлія Юріївна Боброва, Юрій Олександрович Бобров — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано ефективність правового механізму бронювання військовозобов’язаних в Україні під час мобілізації в умовах правового режиму воєнного стану, зокрема проблематику наявного алгоритму бронювання за відповідними періодами (які автори ставлять за мету виокремити), повноваження відповідних органів держави щодо його покрокового здійснення. Аналізується можливість досягнення справедливого балансу між інтересами держава та її обороноздатності у процесі бронювання, зокрема шляхи усунення дискримінації, виокремлюються позитивні практичні покращення та досі наявні недоліки, які потребують доопрацювання чи усунення. Установлено, що натепер мобілізація є ключовим питанням воєнної безпеки держави, водночас не тільки можливістю протистояти агресивній політиці РФ на полі бою, а й узагалі питанням виживання української нації та існування нашої країни як незалежної, суверенної і соборної держави. Оскільки в умовах війни Росії проти України потреба комплектування Сил оборони якісним, військово навченим і мотивованим людським ресурсом (особливо з огляду на в рази переважаючий мобілізаційний потенціал держави-агресорки) є запорукою завоювання тактичної, оперативної та стратегічної переваги над противником. Отже, особливої уваги потребує законодавче врегулювання призову на військову службу за мобілізацією осіб з високим рівнем освіти та досвідом діяльності у високотехнологічних сферах (IT-технології, кібербезпека, бойове застосування безпілотних систем, штучного інтелекту тощо). Виявлено, що натепер правове регулювання мобілізації загалом і бронювання зокрема має дискримінаційний характер щодо різних категорій військовозобов’язаних громадян та не забезпечує рівного підходу залежно від потреб комплектування Сил оборони, з урахуванням віку, освіти, практичного досвіду, сімейного стану, стану здоров’я тощо. Обґрунтовано необхідність внесення змін до чинних нормативно-правових актів з питань мобілізації, зокрема, бронювання, з метою підвищення мотивації до військової служби, забезпечення соціального захисту мобілізованих громадян, удосконалення роботи територіальних центів комплектування та соціальної підтримки, захисту прав, свобод та інтересів громадян у процесі мобілізації та бронювання в умовах воєнного стану.

СУБ’ЄКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ ТА ЇХ АДМІНІСТРАТИВНА ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ

Олексій Миколайович Кальчук — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена визначенню суб’єктів забезпечення реалізації кадрової політики в органах прокуратури, здійсненню їх класифікації та дослідженню адміністративної правосуб’єктності. Виділено таких суб’єктів, як Генеральний прокурор України; Офіс Генерального прокурора, Департамент кадрової роботи та державної служби Офісу Генерального прокурора, Генеральна інспекція Офісу Генерального прокурора; керівники обласних, спеціалізованих на правах обласних прокуратур і окружних прокуратур; Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів; конкурсні комісії; підрозділи управління персоналом і підрозділи внутрішнього контролю Спеціалізованої антикорупційної прокуратури; кадрові комісії щодо прокурорів; конкурсна комісія державної служби; дисциплінарні комісії з розгляду дисциплінарних справ стосовно державних службовців Офісу Генерального прокурора; органи прокурорського самоврядування (усеукраїнська конференція прокурорів і Рада прокурорів України); Тренінговий центр прокурорів України. Проведений аналіз адміністративної правосуб’єктності суб’єктів забезпечення реалізації кадрової політики в органах прокуратури дозволив здійснити їх систематизацію за критеріями функціонального призначення і порядку формування та виділити чотири групи суб’єктів: 1) керівні; 2) основні адміністративні; 3) самоврядні; 4) колегіальні. Серед останніх виділено такі, як конкурсна комісія для проведення конкурсу на посаду заступника Генерального прокурора – керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, першого заступника та заступника керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури; конкурсна комісія для призначення на посади прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури; конкурсна комісія із проведення відкритого конкурсу на обіймання адміністративних посад у Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі; кадрові комісії щодо прокурорів; конкурсна комісія державної служби; дисциплінарні комісії з розгляду дисциплінарних справ стосовно державних службовців Офісу Генерального прокурора.

АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВЧИНЕННЯ ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА СТОСОВНО АБО У ПРИСУТНОСТІ ДИТИНИ: ТЕНДЕНЦІЇ ПРАВОЗАСТОСТОВНОЇ ПРАКТИКИ

Олена Володимирівна Ковальова — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено аналіз тенденцій правозастосовної практики у сфері притягнення до адміністративної відповідальності осіб, які вчиняють домашнє насильство стосовно або у присутності дітей. Наголошено, що доповнення статті 173–2 Кодексу України про адміністративні правопорушення частиною 2, з однієї сторони, сприяло вирішенню проблеми недостатньої фіксації у процесуальних документах потерпілих від домашнього насильства дітей, а з іншої – породило нові виклики правозастосовної практики. Виявлено різні стратегії фіксації потерпілих дітей у протоколах: 1) фіксація кожної потерпілої дитини, зокрема й дитини-свідка, в окремому протоколі; 2) фіксація всіх потерпілих дітей в одному протоколі; 3) фіксація потерпілої дитини-свідка в одному протоколі з повнолітньої потерпілою особою. Встановлено, що в разі фіксації поліцейськими повнолітньої потерпілої особи та кожної дитини-свідка домашнього насильства в окремому протоколі судді мають різні стратегії правозастосування: 1) об’єднання справ за частинами 1 та 2 статті 173–2 Кодексу України про адміністративні правопорушення та призначення одного стягнення (найчастіше); 2) розгляд кожного протоколу окремо. Підкреслено, що тлумачення частини 2 статті 173–2 Кодексу України про адміністративні правопорушення розділило думки фахівців на дві категорії: ті, хто вбачає, що дана норма охоплює дітей – свідків домашнього насильства; ті, хто вважають навпаки, закривають провадження у справі на підставі відсутністю події і складу адміністративного правопорушення (пункт 1 частини 1 статті 247 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Акцентовано увагу на різних підходах до тлумачення терміна «дитина-свідок (очевидець)» у контексті її присутності безпосередньо під час учинення насильства. Наголошено на важливості посилення роботи щодо збору доказової бази у справах, які стосуються потерпілих від домашнього насильства дітей, зокрема шляхом унормування порядку проведення опитування дітей із використанням дружніх методик за всіма видами проваджень та у зв’язку з будь-якою формою насильства з можливістю залучення психологів із Реєстру психологів, а також зобов’язання поліцейських залучати до таких справ адвокатів через центри безоплатної вторинної правничої допомоги. Визначено шляхи покращення правозастосовної практики у сфері адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства стосовно або у присутності дитини.

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА МИРНІ ЗІБРАННЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Алла Григорівна Нітченко, Наталія Олегівна Крес — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному аналізу конституційно-правових засад реалізації права на мирні зібрання в Україні в умовах воєнного стану та пошуку балансу між вимогами національної безпеки та збереженням фундаментальних свобод у демократичному суспільстві. У роботі окреслено ключові ризики, що супроводжують здійснення свободи мирних зібрань у період підвищених загроз, зокрема тенденцію до фактичного зміщення від проведення мирних зібрань на підставі повідомлення до розширення дискреції органів влади щодо заборони масових заходів і посилення правової невизначеності для організаторів і учасників. На підставі аналізу конституційних положень, спеціального законодавства про правовий режим воєнного стану та практики застосування обмежувальних рішень військових адміністрацій установлено фрагментарність національного регулювання свободи мирних зібрань і відсутність спеціального закону, який би комплексно визначав процедури, критерії та наслідки обмеження цього права, включно з механізмами судового контролю. Обґрунтовано доцільність законодавчого закріплення презумпції мирного характеру зібрання та впровадження чітких алгоритмів оцінювання допустимості обмежень за критеріями законності, легітимної мети, необхідності й пропорційності. Водночас наголошено, що ефективна модель реагування має передбачати не лише заборони, а й управління ризиками: пріоритетом повинні стати альтернативні рішення (визначення безпечних локацій, встановлення умов проведення), здатні забезпечити реалізацію свободи зібрань без створення невиправданих загроз. Особливу увагу приділено узгодженню національних підходів із міжнародними стандартами та практикою Європейського суду з прав людини щодо позитивних зобов’язань держави у сфері свободи зібрань навіть у кризових ситуаціях. У підсумку обґрунтовано першочергову потребу нормативного уточнення дефініцій, процедур і стандартів обмеження права на мирні зібрання під час воєнного стану, а також гармонізації українського регулювання з європейськими підходами для усунення прогалин і колізій у правовому регулюванні.

ЛЕГАЛІЗАЦІЯ МНОЖИННОГО ГРОМАДЯНСТВА В УКРАЇНІ: АНАЛІЗ ЗАКОНОДАВЧИХ ЗМІН 2025 РОКУ

Марина Миколаївна Пархоменко, Вікторія Анатоліївна Литвяк — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу правової природи та сучасних тенденцій розвитку інституту множинного громадянства в Україні в умовах глобалізаційних процесів і трансформації конституційно-правових підходів до визначення статусу особи. З огляду на суттєві міграційні зміни, спричинені повномасштабною збройною агресією РФ, а також ухвалення у 2025 році нового законодавства у сфері громадянства проблема набуває особливої актуальності. У статті розглядаються ключові чинники, що зумовили перегляд традиційної концепції «єдиного громадянства», аналізуються правові наслідки запровадження контрольованої моделі множинної належності до громадянства, а також оцінюються її потенційні переваги, ризики та вплив на систему національної безпеки, публічної влади та правового статусу громадянина. У роботі досліджується правове регулювання множинного громадянства як комплексного конституційно-правового інституту, що охоплює порядок його набуття, збереження та припинення, а також аналізуються нормативні зміни, зумовлені потребою адаптації українського законодавства до сучасних міграційних процесів, викликів національній безпеці та міжнародно-правових тенденцій. У межах дослідження розкриваються теоретичні підходи до розуміння феномену множинного громадянства, порівнюються моделі регулювання, застосовувані в різних державах, оцінюється їхній вплив на формування політико-правового статусу особи в Україні. Стаття є спробою комплексного аналізу сучасних підходів до правового врегулювання множинного громадянства в Україні в умовах глибоких суспільно-політичних трансформацій і глобальних міграційних процесів. У фокусі уваги перебувають як теоретичні засади цього інституту, так і практичні наслідки ухвалення нового законодавства, зокрема його вплив на конституційні принципи, систему державного управління, національну безпеку та правовий статус громадян. Стаття спрямована на виявлення ключових проблем, що виникають у процесі впровадження моделі множинного громадянства, і обґрунтування можливих напрямів удосконалення правового регулювання в цій сфері.

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

В’ячеслав Феодосійович Пузирний — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена правовому аналізу особливостей функціонування та регулювання діяльності органів державної виконавчої влади в умовах воєнного стану. Актуальність теми зумовлена сучасними геополітичними викликами, зокрема тривалим воєнним станом в Україні, що спричинив значні трансформації інституційної структури публічної влади. Констатується фрагментарність наявних досліджень, де домінує секторальний або практично орієнтований підхід, і обґрунтовано необхідність системного доктринального осмислення еволюції правового статусу та компетенцій органів виконавчої влади в екстремальних режимах. Наголошено на фундаментальному принципі поділу влади та його трансформації під час воєнного стану, коли відбувається тимчасова централізація повноважень на користь виконавчої гілки з обов’язковим збереженням парламентського та судового контролю. Обґрунтовано, що навіть в умовах воєнного стану верховенство права та поділ влади залишаються основами конституційного ладу, а обмеження прав можливі лише в межах пропорційності та необхідності. Аналізуються особливості функціонування органів виконавчої влади, зокрема розширення повноважень Президента, Кабінету Міністрів та військових адміністрацій. Проведено порівняльно-правовий огляд міжнародного досвіду: Сполучених Штатів Америки (Insurrection Act, War Powers Resolution, справа “Ex parte Milligan”), Франції (régime d’état d’urgence, висновки Державної ради щодо шкідливості пролонгації надзвичайних режимів), Ізраїлю (тривалий надзвичайний стан з 1948 року та судовий контроль за пропорційністю), Великобританії (Civil Contingencies Act та відмова від абсолютної виконавчої дискреції). Особлива увага приділена доктринальним аспектам, зокрема доктрині необхідності, розмежуванню rule by law та rule of law, а також парадоксу воєнного стану, який не повинен створювати «правові чорні діри». Резюмується, що ефективність виконавчої влади у кризових умовах можлива лише за збереження фундаментальних елементів поділу влади й орієнтації на швидке відновлення конституційного порядку.

ЗАХИСТ ПРАВ НА ЧАСТКУ У СТАТУТНОМУ КАПІТАЛІ ТОВАРИСТВА ТА ПРИНЦИП РЕЄСТРАЦІЙНОГО ПІДТВЕРДЖЕННЯ ПРАВ

Сергій Григорович Деледивка — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується проблема правого статусу, моменту набуття та способів захисту прав на частку у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю в аспекті законодавчих змін 2018–2020 років. Обґрунтовано, що велика кількість нематеріальних об’єктів цивільного обігу не передбачають можливості фізичного володіння ними й до таких об’єктів не може бути застосована класична концепція володіння. Констатовано, що внесені законодавчі зміни остаточно закріпили реєстраційне підтвердження прав на частки у статутних капіталах товариств і перехід права власності на них пов’язаний суто з державною реєстрацією, а не з фактом виконання договірних зобов’язань чи іншими юридичними фактами. Наголошено, що запроваджена в доктрину та судову практику концепція книжного володіння або реєстраційного підтвердження прав на об’єкти нерухомого майна у своїх основних принципах і засадах є повністю придатною для захисту прав на нематеріальні об’єкти, на частки у статутних капіталах товариств також. Висловлюється позиція, що запроваджені змінами до закону про державну реєстрацію юридичних осіб, підстави для внесення змін до реєстру за судовими рішеннями є нічим іншим, як матеріально-правовими способами захисту прав на частки у статутних капіталах товариств. Визначено, що правильними, належними й ефективними способами захисту прав покупця частки у статутному капіталі товариства в разі порушень умов договору щодо її передачі є вимоги про визначення розміру статутного капіталу та розмірів часток учасників, а також про стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки у статутному капіталі. Розмежування таких способів захисту залежить від факту сталості чи зміни розміру статутного капіталу.

ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО ДОГОВОРУ У ТРУДОВИХ ВІДНОСИНАХ: ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ТА СУЧАСНА ПРАКТИКА ДЛЯ ВИКОРИСТАННЯ В РОБОТІ ЮРИДИЧНИХ КЛІНІК

Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено порівняльний аналіз правової природи цивільно-правового договору та трудового договору. Проведено дослідження з історичного розвитку трудових відносин і договірних відносин з ознаками трудових відносин. На підставі аналізу історичних передумов і сучасної судової практики визначено практичні аспекти, що допоможе студентам, які є учасниками юридичних клінік, а також надають безоплатну правничу допомогу різним верствам населення, сформувати компетентності для визначення відмінностей типів договорів, набути навичок оскарження фактів порушення прав працівників, а також опанувати практичні засоби для обирання ефективних способів захисту прав працівників. Згідно із правовими позиціями Верховного Суду України проаналізовано законодавчі підходи до сфери використання цивільно-правового договору для виконання робіт з ознаками трудових відносин. Визначено теоретичні основи розмежування трудового та цивільно-правового договорів, а саме, визначено ознаки трудових відносин та істотні умови цивільно-правових договорів. Розкрито відмінність між нормами цивільного права та нормами трудового права з погляду визначення відповідальності суб’єктів цивільно-правового договору та суб’єктів трудових відносин. Проаналізовано переваги та недоліки використання у трудових відносинах правових конструкцій трудового договору й цивільного-правового договору. Досліджено передумови зростання використання цивільно-правового договору як способу оптимізації витрат роботодавцями та поширення «прихованого працевлаштування», визначено ризики для працівників і держави. Розроблено рекомендації для студентів – учасників юридичних клінік щодо надання консультацій з питання доцільності укладення цивільно-правових договорів чи трудових договорів для виконання визначеного обсягу робіт.

ДО ПИТАННЯ ПРО АКТУАЛЬНІСТЬ СУДОВОГО КОНТРОЛЮ ЯК ЦИВІЛЬНОЇ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ГАРАНТІЇ

Микола Петрович Курило, Сергій Миколайович Зленко — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено аналіз наукових поглядів щодо суті судового контролю за виконанням судових рішень та його значення в забезпеченні виконання завдань цивільного судочинства, а також сформульовані авторські пропозиції щодо актуалізації цього інституту з метою покращення його дієвості як процесуальної гарантії права особи на ефективний судовий захист. Авторами зроблена спроба привернути увагу до необхідності узгодження з вимогами Основного закону законодавства нижчого ієрархічного рівня щодо організації судового контролю. Зазначається, що для гарантування неухильності й обов’язковвості виконання винесеного у справі судового рішення змістовне наповнення судового контролю як за формою, так і по суті має бути повністю узгоджено зі змістом статті 1291 Конституції України, чого натепер усе ще не спостерігається, оскільки разом із судовим контролем має місце й відомчий контроль, що здійснюється Міністерством юстиції. У процесі дослідження автори знайшли підстави приєднались до думки про невіддільність судового контролю від правосуддя, оскільки він не є самостійною функцією судової влади та не виконує завдання, відмінне від правосуддя. Водночас авторами підкреслюється, що з урахуванням приписів статті 124 Конституції України контроль за виконанням судового рішення будь-якого виду та в будь-якій формі може здійснюватись тільки органами системи правосуддя. Будь-яке втручання у процес виконання рішення суду, окрім судового контролю, буде мати характер свавільного втручання та створюватиме потенційну загрозу в реалізації принципу верховенства права. Констатується, що в умовах коли вирішення цивільних спорів і виконання винесених за їхніми наслідками рішень неприродно розділені між органами, що належать до різних гілок державної влади, говорити про ефективний контроль за виконанням судових рішень складно. Судовий контроль, по своїй природі, не може бути епізодичним. На завершення у статті звертається увага на те, що наявність конституційно закріпленого принципу судового контролю за виконанням судового рішення робить обґрунтованою та виправданою ідею концентрації в системі органів правосуддя повноважень щодо відправлення правосуддя, виконання судових рішень та контролю за таким виконанням. У зв’язку із цим авторами відтворена пропозиція щодо перепідпорядкування органів примусового виконання рішень судів Державній судовій адміністрації України, як органу в системі правосуддя.

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ДОКАЗУВАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Олеся Володимирівна Марченко, Назар Тарасович Огородник — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У науковій статті здійснено комплексний і ґрунтовний аналіз специфіки інституту доказування в цивільному процесі України в умовах правового режиму воєнного стану. Дослідження зосереджено на викликах, що постають перед правосуддям, коли традиційні, усталені роками механізми збору, подання та судової оцінки доказів зазнають істотних перешкод або стають об’єктивно неможливими. Активні воєнні дії спричинили не лише руйнування будівель судів і адміністративних установ, але й масову втрату паперових архівів, знищення оригіналів документів, тимчасове обмеження доступу до державних реєстрів і критичний розрив логістичних і комунікаційних зв’язків. Усе це часто унеможливлює одержання класичних письмових доказів, на яких раніше ґрунтувалася більшість судових рішень. У таких екстраординарних умовах вітчизняна судова система стикається з нагальною необхідністю зберігати дію фундаментальних процесуальних принципів, закріплених у статтях 76–89 Цивільного процесуального кодексу України (зокрема, змагальності сторін та верховенства права), водночас гнучко адаптувати їх до об’єктивних обставин війни. Особлива увага в роботі приділяється феномену електронних доказів: цифровим документам, електронному листуванню в месенджерах, фото- та відеоматеріалам, скриншотам вебсторінок та іншим даним, які трансформуються з допоміжних засобів у ключові джерела інформації. Авторами детально проаналізовано складні питання їхньої належності, допустимості, достовірності та технічної автентичності. У результаті проведеного аналізу сучасної практики Верховного Суду варто відзначити впровадження менш формалізованих методів оцінювання цифрових доказів. Їх доцільно розглядати в комплексі, а не ізольовано, оскільки окремі елементи не забезпечують повного розуміння ситуації. У період воєнного стану ці підходи ще не набули жорсткої нормативної фіксації. Натомість акцент зміщується на механізми забезпечення доказів та відновлення матеріалів судових справ, які зазнали втрат. Саме ці інструменти виявляються найбільш ефективними для протидії наслідкам руйнувань, забезпечують реальну функціональність судового процесу в суспільстві, а не його ілюзорність. На особливу увагу в дослідженні заслуговує проблема процесуальних строків. Центральне питання полягає в доведенні поважності причин їх пропуску через форс-мажорні обставини, а також у технічних аспектах, як-от верифікація автентичності електронних записів без постійного звернення до складних та інвазивних експертиз. У роботі обґрунтовується необхідність оновлення нормативного регулювання електронних доказів, зокрема із чіткішими технічними критеріями їх перевірки. Загальний висновок дослідження вказує на те, що без концептуальної реформи системи доказування в умовах воєнного стану неможливо гарантувати доступ до правосуддя. Потрібно досягти балансу між строгою процесуальною формою та реальними можливостями сторін у поточних обставинах.